Розділ 3. Як не зійти з розуму, коли весь світ — міміка та латино-срач

Уранці я прокинулась із відчуттям, що мене переїхала емоційна вантажівка і лишила позаду аромат кави, безсоння і зраду.

Світ, звісно, не закінчився. Ворони над гуртожитком каркали, як і завжди. Христя хропіла в сусідній кімнаті — її спокій завжди викликав у мені заздрість, як у пса до кота, що спить на батареї.

Я глянула на сорочку, яку приготувала ще вчора. Вишита руками моєї двоюрідної бабці Євпраксії. Червоні хвилі — від зурочень. Зелені вузлики — від недобрих очей. Вона пахла димом, полином і домом, що лишився десь за болотами і війною.

Я вдягла її. Зі злістю. Як броню.

Бо якщо вже я сьогодні маю іти в університет і робити вигляд, що все нормально — то хай хоч обереги мене тримають.

***

Університетський корпус на Васильківській гримів, як консервна банка з бджолами. Студенти товклися в холі, ковтаючи каву і викладачів поглядом «не викликайте мене, бо я порожній всередині». Столи загалом тримались на жуйках, а мораль — на глінтвейні й мемах.

Я ступила до аудиторії — і тиша стала на кілька секунд в’язкою. Не так, щоб повна. Але очі — ковзнули. Кутом, ніби не дивляться, але помічають усе.

— О, Яра з поліських джунглів прийшла, — прошепотів хтось з-за спини. Мабуть, Ярина. Та, що кожен день носить худі з написом “Save the Planet, Wear Lip Gloss” і кладе макіяж на пару шарів щільніше, ніж Гоголь на містичний сюжет.

— Може, то в неї fashion-маніфест? Типу “Етно-психоделічна русалка з вишитим корінням”? — хихикнула її подруга.

Я їх не чула. Точніше, робила вигляд. У таких випадках треба бути, як болотяний дух — незворушна, слизька й небезпечна, якщо тривожити.

— Привіт, — сказала Христя, сівши поряд. — Ти сьогодні мов коріння дуба — гарна, древня і всім на страх.

— Дякую, — буркнула я, — якраз хотіла випромінювати ауру «плачу в душі, але з візерунком».

Викладач запізнювався. Аудиторія бриніла розмовами про Tinder, какао й нову біохімію смерті. Я витягла зошит, ручку і прокляла все живе, що змусило мене обирати спеціальність, де запах формаліну переслідує навіть у снах.

— Яросю, — підсунувся до мене Маркіян, той самий, що завжди пахне амброю і читає реп на латині, — а ти справді з села, де ліс говорив до людей?

— Та ні, — відповіла я, не зводячи очей, — ми вже навчилися з ним переписуватись. Телеграфом, через жаб.

Він засміявся, а от позаду мене вже знову зашаруділо. Тепер, здається, коментували мої сережки — з дрібними гілочками, сплетеними моєю двоюрідною сестрою з вербових прутів.

Я не звертала уваги. Аж поки не почула тихе, але чітке:

— І як вона в такому вигляді не соромиться в місто виходити?

Це мене пробило. Не тому, що образливо — ні, я звикла. А тому, що боляче було не їм, а мені. Бо я справді намагалась бути «нормальною». Не привертати уваги. Вписатись. Але чим більше намагалась — тим сильніше все кричало в мені: це не твоє, Яросю. Ти — не з цього бетону.

Але я трималась. Бо кожна вишивка на мені — це не просто візерунок. Це моя баба, яка шила її, коли горіла хата. Це мама, яка казала, що трава під ногами — мудріша за Google. Це моє коріння. І я в ньому не потону — я з нього виросту.

— Яросю, ти жива? — прошепотіла Христя.

— Аякже, — усміхнулась я. — Як дика малина після пожежі.

І навіть якщо всередині щось хрустнуло — я знала, це ще не кінець. Бо біль — як ґрунт: чим глибший, тим краще тримає дерево. А моє дерево — ще вистоїть.

Університетський проєктор блимає, як старий ліхтар у бурю, а викладачка — докторка Білик, знаменита тим, що може вимовити слово «фосфорилювання» тричі підряд, не запнувшись — розгортає слайд із заголовком:

«Фітонциди як механізм захисту вищих рослин»

— Отже, фітонциди — це біологічно активні речовини, які синтезуються рослинами для захисту від мікроорганізмів, — каже вона чітко, немов читає з пам’яті шлюбну обітницю наукового журналу. — Вперше термін запропонував академік Бокій у 1928 році. На сьогодні ми маємо докази, що фітонциди впливають на грампозитивні та грамнегативні бактерії, віруси, грибки…

Я слухаю. Справді слухаю. Навіть конспектую — акуратно, з полями й підкресленнями, бо так вчили з дитинства: або як слід, або ніяк.

Але десь усередині мене лоскоче думка: та ж бабця Євпраксія знала це ще до 1928-го. Просто вона казала інакше:

— Не рви звіробій, як сердитий. Він тоді тобі не допоможе. Рослина чує, з чим ти прийшов.

Вона не знала про бактерії й грамнегативність. Але знала, що дух рослини відвернеться, якщо не з повагою. Вона не казала “фітонциди”, вона казала: “Це трава оборонна. Вона тобі щит і запах”.

— Найбільша активність фітонцидів спостерігається у цибулі, часнику, хроні, — продовжує докторка Білик. — Саме тому народна медицина використовувала їх ще до розвитку сучасної мікробіології. Але ми з вами мусимо мислити раціонально.

Тут Христя штовхає мене ліктем.

— Чуєш, це ж про тебе. Цибуля, хрін — сила твого роду.

— Ха, — прошепотіла я. — Ще й сало фітонцидне.

— Науково підтверджене!

Але я вже не сміялась. Бо відчула дивну штуку. Якесь напруження між тим, що я чую — і тим, що знаю без слів. Наука кладе все в таблиці, досліджує під мікроскопом, міряє концентрації й доводить закономірності.

А я знала інше.

Що є трави, які плачуть. І які не ростуть там, де пролилась кров. Що є моменти, коли рана не гоїться, доки не прикладеш не мазь, а долоню — з молитвою, яку пам’ятаєш не словами, а шкірою.

“Фітонциди” — це те, чим дух рослини каже «досить». А я — та, хто вміє слухати, навіть якщо ще не визнає цього.

— Ярославо, — зненацька виклик докторки повернув мене на землю. — Скажіть, будь ласка, які фітонциди містить часник?

Я кліпнула. Клас притих. Ярина з заднього ряду вже готувалась хіхікнути.

— Аліцин, — чітко відповіла я. — Це головна летка сполука, що утворюється при подрібненні зубчика. Має антимікробну дію. І запах — як у совісті: не кожен бачить, але всі чують.