Розділ 2. Моя якорна людина

Я схопила телефон і набрала Хрисю.

— Ти де? — вгризлась у слухавку, як миша в сир.

— У корпусі. Ловлю сигнали життя з мікроскопа. Що там?

— Віталик з Юстинкою. В моїй кімнаті. У моїй піжамі! Розважаються біологією. З практикою!

— Оооо… — голос Христі наповнився палким співчуттям і легким азартом. — Ти хоч укусила когось?

— Поки що тільки морально. Але я киплю, як самовар на рейвах. Йдемо кудись. Або в кафе, або на війну — мені байдуже. Маю виплеснути це, поки не задушила когось щипцями для пінеток!

Христя була моя якорна людина. З тих, хто за п’ять хвилин збере тебе по частинах і підкине ще й жуйку, бо в тебе “вираз обличчя, як у капустяної кобили”. Вона з Харкова, евакуйована ще у 2022, і встигла пройти всі стадії адаптації до нового життя: від «де тут вбиральня?» до «Яросю, чуєш, тут нове кафе з донатами з дерунів!».

Ми зустрілись під гуртожитком. Христя вже чекала з двома гарячими кавами, і, здається, з готовим планом місцевої помсти.

— Я купила клей. І гліттер. Ми можемо змастити його дверну ручку. Або заліпити їм білизну блискітками. Щоб сяяли, як їхні моральні принципи — десь на дні.

— Нє… Я вже подумала. Просто відріжу його з мого життя. Як апендикс. З інфекцією і без наркозу.

Я зробила ковток кави, і світ трохи повернувся у вісь.

— Але як же мене бісить, Христю. Як. Мене. БІСИТЬ. І він. І я. Бо я ж знала. В глибині знала, що він пустоцвіт. Але ж так хотілось чогось нормального… Простого. Щоб було з ким рюмсати під укриттям. А вийшло, що він сам і є біологічна зброя повільної дії!

— Ти просто хочеш бути живою, — сказала Христя. — Любити, сміятись, вчити ці свої латино-ботанічні штуки. Війна війною, але ж ми не можемо щодня ходити, як в броніку емоційному. Маємо десь дихати.

Я кивнула. Ми йшли нічним Голосієвом — трохи темно, трохи тривожно, але пахне весною, землею, липами. І в мені ще не прокинувся той інстинкт. Ще не шарпнулася жодна нитка родової сили.

Поки що я — Ярослава. Студентка. З піжамою і зрадою. Я просто хотіла вижити, навчитися, і колись повернутися додому — не героїнею, а просто собою.

Але, видно, в світі було інше бачення на моє майбутнє.