Розділ 1. Піжама з кониками і зрадницький Віталик

Чесно? Усе, чого я хотіла того ранку — це забрати свій лабораторний зошит і спокійно повернутись на пару. Без драм, без пригод, без сюрпризів у стилі «тільки не сьогодні». Але, видно, доля вирішила: «Ага, біологиня з Полісся? То тримай експеримент!»

Я сунулася на свій четвертий поверх у гуртожитку номер шість — той самий, що тулиться між Голосіївським лісом і університетськими корпусами, як старий кіт біля печі. Мені лиш не вистачало черевиків на ґудзиках, аби повністю вписатись у антураж — бо вигляд у мене був, як після танку з мокрицею: волосся зібране в косу на живу нитку, на мені — светр з оленем і джинси з плямою формаліну. Не дівка — біологічний апокаліпсис.

Я штовхнула двері до кімнати, і в мене аж піднебіння скрутило.

На моєму ліжку, в моїй піжамі з кониками, розтяглася Юстинка — блондиночка з лицем, ніби її ліпили за порадами TikTok, але в темряві. Очі великі, губи — надуті, а мозок, як у дощового черв’яка: м’якенький і без відчуття провини. І поверх неї — мій Віталик. Колишній. Тепер — офіційно й з лайкою.

Ну, Віталик… високий, кучерявий, з ямочкою на підборідді, яка колись здавалася мені милим акцентом. А тепер — чисте пекло. Ходив по гуртожитку в сорочках, наче лектор на пенсії, розказував, що любить Камю, а виявилося — просто любить кому завгодно.

— Та ви ж дослідники зоологічного сорому! — викинуло з мене, перш ніж мозок встиг увімкнутися. — Це в тебе що, нова форма репродуктивної практики? Блохи замість контрольної?

Віталик схопився, почервонів, затуляючи руками те, що вже не врятує. А Юстинка, як та лелека з підрізаними крилами, намагалась витекти з мого ліжка, при цьому хапаючи мою бабусину піжаму.

— Ану, залиш коників, мандрьохо капустяна! — крикнула я, хапаючи зошит і жбурляючи ним у їхню сторону. — То мені бабця вишивала, з кожним коником — оберіг! А ти що? Занесла на них свої чортячі мікроби!

— Яросю, це… ну… це все не так виглядає! — белькотів Віталик.

— А як? Ви тут просто проводили міжвидове скрещування на прикладі двоногих слимачків?

Юстинка ледь не впала, б’ючись об косяк, і врешті щезла за дверима. А Віталик… стояв. Як мокрий пеньок, що вдає сосну.

— Та йди ти, триндюк недорізаний, — сплюнула я. — Он тебе жаба звабила — йди в болото. А я тут лишуся з гордістю, піжамою й новим статусом вільної жінки.

Я сіла на край ліжка. Піжама лежала на підлозі, зм’ята й ображена, як і я.

Я ще не знала, що це — найпростіший з моїх днів. Що попереду — дзвінок, який переверне все. Але поки — я, гуртожиток, і смуток з легким присмаком фотосинтезу в анусі.

Я сиділа, дивлячись на піжаму, як на поле злочину. Така собі зона екологічного лиха — емоційного походження. Усередині щось свербіло, кололо й хотіло виламатись назовні. Я не знала, плакати мені, кричати, чи піти знайти шкарпетку Віталика і підпалити її разом із залишками гідності.

— Ну й дурепа ж я! — врешті сказала вголос. — Що ж я в ньому побачила? Волосся, як у баранця, мізки — як у сухого мандарина, а голос… як у закоханого носорога. А я — повірила! Повірила, що він «не такий, як усі». Та він гірший, бо всі хоча б не трахаються в піжамі з кониками!