Глава 5: Перший проблиск забороненого кохання

Домінік не міг позбутися відчуття, яке не давало йому спокою. Всі ці дні, проведені після їхньої зустрічі в лісі, він не міг перестати думати про Емму. Її слова, її погляд, її світло — все це невидимими нитками тягнуло його назад. Він намагався переконати себе, що вона просто черговий магічний феномен, який тимчасово захопив його увагу, але кожного разу, коли він намагався поринути в темряву, вона знову і знову з’являлася в його думках.

Ті дні, коли він спостерігав за нею в лісі, були не просто моментами спокою — вони ставали для нього чимось більшим. Щоразу, коли він намагався зрозуміти свою роль у світі темряви, її присутність порушувала баланс. Він знову і знову згадував, як її погляд був наповнений не тільки силою, а й співчуттям, розумінням і теплом, якого він ніколи не відчував у своїй темній реальності.

Він не міг зрозуміти, чому його серце почало битися швидше, коли він думав про неї, чому ті її слова, що так легко проникали в його душу, залишали його із зростаючою боротьбою всередині.

Емма — білосніжне світло серед темряви. Ті відчуття, які вона викликала, були забороненими, і він це розумів. Вона була його ворогом. Вона була світлом, а він — темрявою. Вони були, як два протилежних полюса, що ніколи не повинні були перетинатися. Але чим більше він намагався відкинути це почуття, тим сильніше воно ставало.

Одного вечора, коли він блукав лісом, намагаючись заспокоїти свої думки, він почув знайомий голос. Це була Емма, і її присутність змусила його серце затриматися.

— Ти знову тут, Домінік, — сказала вона, не злякавшись його появи, як завжди спокійно.

Вона стояла між дерев, її білі шати переливалися в темряві, як вогники на темному небі. Здавалось, що весь ліс, на який вони обидва дивилися, дихає разом з ними.

— Я не шукав тебе, — відповів Домінік, але його голос звучав не так вперто, як зазвичай. Це було більше зізнання, ніж заперечення.

Емма не відразу заговорила, а лише спостерігала за ним, її погляд був уважний, немов вона бачила те, чого він не хотів показувати.

— Я знаю, — сказала вона після паузи. — І все ж ти не можеш втекти від того, що ти відчуваєш.

Домінік спостерігав за нею, і його розум спробував відштовхнути все це — ці емоції, які вже почали проникати в його серце. Він був впевнений, що це була лише мить слабкості, що це почуття не могло бути чимось серйозним. Але чим більше він дивився на неї, тим важче йому було це заперечувати.

— Ти не повинна бути тут, — сказав він тихо, голос у нього став більш м’яким, але й настороженим. — Ти не повинна допомагати мені.

Емма крокувала до нього повільно, її кроки були тихими і впевненими. Вона не боялася, не сумнівалася в ньому, і це створювало неймовірне відчуття тепла, яке він не міг пояснити.

— Я допомагаю тобі не тому, що це правильно чи неправильно, — сказала вона, її слова звучали легко і чітко. — Я допомагаю тобі, тому що в тебе є потенціал. І тому, що я бачу в тобі щось більше, ніж темряву.

Його серце затрепетало від її слів. Це було занадто багато, щоб прийняти за одну мить. Всі його почуття, всі його переконання, що магія темряви була єдиним шляхом, почали потроху руйнуватися під тиском її світла.

Він не міг просто стояти там і дивитися на неї, не відчуваючи, як у ньому змішуються і темрява, і світло. Його руки тремтіли, і він зробив ще один крок до неї, несвідомо зближаючись із нею, не здатний контролювати те, що відбувалося між ними.

Емма зустріла його погляд, і їхні очі знову перетнулися. Цей момент тривав довше, ніж зазвичай. В повітрі було більше, ніж просто магія. Це була магія почуттів, що важко було описати словами.

— Я не можу бути твоєю, Еммо, — прошепотів Домінік, його голос зламався на останніх словах. — Ти не повинна хотіти цього.

Але в глибині його серця він вже знав, що це був лише спосіб сховатися від справжнього страху — страху втратити її.

Емма не відповіла одразу. Вона підійшла ближче, і їхні руки майже торкнулися. Вона відчувала, як його внутрішня боротьба досягала піку, і, можливо, ця боротьба була саме тим, що зближувало їх.

— Ми не можемо бути разом, якщо не навчимося пробачати себе, Домінік, — сказала вона тихо, її погляд не залишав його. — Ти і я не можемо бути одними, якщо не відпустимо своє минуле.

Її слова звучали, як легкий вітер, що проникає у кожен куточок його душі. Він знову відчув її світло — не тільки в магії, а й в її серці. І хоч він знав, що це заборонене, він не міг більше заперечувати те, що відчував.

Вони стояли близько, занурені в мовчання, яке було більшим за слова. І хоч вони ще не знали, куди їх поведе цей шлях, між ними вже зароджувалася щось більше, ніж просто магія. Відстань між ними здавалася невеликою, але в той же час велетенською, як безодня. Домінік відчував, як магія, якою він завжди жив, почала втрачати свою силу, поки він все глибше занурювався в її світло.

— Ти хочеш змінити мене? — запитав він, намагаючись звільнитися від її впливу, але його голос звучав зніяковіло. — Ти думаєш, що я можу стати іншим?

Емма дивилася на нього з розумінням. В її очах було не лише співчуття, а й віра, яку він не міг зрозуміти. Вона була іншою, не схожою на всіх, кого він зустрічав у своєму темному світі.

— Я вірю, що кожен має право на вибір, Домінік, — сказала вона, її голос був м’яким і спокійним, але в ньому було відчуття непохитної впевненості. — Ти сам обираєш, ким бути. Я не хочу змінювати тебе, я хочу, щоб ти побачив себе таким, яким ти можеш бути.

Її слова проникали глибше, ніж будь-які магічні заклинання. Вони не просто ставали частиною його думок, вони змішувалися з його почуттями. Він не міг зрозуміти, чому це так важливо для нього. Він не знав, чому її присутність викликає в ньому ці хвилі внутрішньої боротьби.

— Ти не розумієш, — пробурмотів він, хоча насправді він сам не був певен, чи розуміє він себе. — Я не можу бути тим, ким ти хочеш, я завжди був частиною темряви. Моя сутність — це не просто вибір, це моя природа.