Глава 4: Зустріч, яка змінює все

Темний ліс був повний тіні і тиші, але сьогодні він був наповнений звуками битви. Далеко в глибині лісу, між деревами, розгортався магічний бій — велика, незрівнянна сила, що ніколи не обіцяла чогось хорошого для цього світу. Тиціан знову намагався розширити свої володіння, і сьогодні його сили знову стикалися з Еммою.

Емма стояла посеред лісу, її очі горіли від рішучості. Магічні потоки струмували через її руки, і навколо неї виблискували білі енергетичні хвилі, від яких темрява поступово відступала. Вона була готова до бою. І хоча її сила була значною, її дух був ще більш непохитним.

— Ти не виграєш, Тиціане! — вигукнула вона, направляючи потужний магічний удар у темряву, яка вібрувала навколо замку чорного мага.

Та перед тим, як удар досяг своєї мети, з темряви вирвався інший потужний спалах — Домінік. Він стояв на порозі лісу, де темні сили перепліталися з магією, створюючи ілюзію розплавленої землі. Його руки були оточені червоним вогнем, темною магією, яка поступово витісняла будь-який світлий потік. У нього була мета — знищити. У нього була мета, але його погляд був абсолютно спустошений, наче він уже давно відмовився від себе.

Але побачивши її, Емму, все змінилося. Як тільки він виявився перед нею, магія застигла в повітрі. Він зупинився, і його серце ледь не зупинилося. Його погляд зустрів її. Її обличчя було спокійне, але рішуче, і відчуття цього світла, яке випромінювала її присутність, було неймовірно сильним. Він відчув його на собі — це було щось більше, ніж просто магія. Це було щось, що змушувало його серце битися не так, як раніше.

Емма, відчувши його присутність, миттєво зупинилася. Її погляд не був налаштований на боротьбу з ним. Вона відчула його сумніви, його внутрішню боротьбу. Вона побачила біль у його очах, і це було чимось більше, ніж просто магічна сила. Це було справжнє людське відчуття — біль і бажання змінити своє життя.

— Домінік, — тихо промовила вона, її голос був спокійним, але з відтінком здивування. — Ти тут?

Він не відповів. Його погляд не відводився від неї, і в ньому було більше питань, ніж відповідей. Всі його попередні думки про темряву, про сліпе підкорення і силу, яка мала б усе знищити, стали смутними, нечіткими. Тепер він стояв перед нею, не знаючи, чого він насправді хоче.

Емма не відводила погляду. Вона розуміла, що перед нею стоїть людина, яка не просто є ворогом, а яка перебуває у пастці темряви, як і вона колись була. Це була її можливість допомогти йому, хоч і не знала, чи зможе це зробити.

— Ти не повинен це робити, — сказала вона, її слова, як струмінь холодного повітря, торкнулися його серця. — Ти можеш вибрати інший шлях. Ти не зобов’язаний служити Тиціану.

Але він тільки посміхнувся, і ця посмішка була сумною.

— Я не маю вибору, Еммо. Все, що я роблю, я роблю, бо вірю, що це правильно. Я служу йому, тому що я вірю в його мету.

Він підняв руки, щоб підготувати магію, але, стоячи перед нею, він не міг зробити це. Його сили розсіювались, і він не міг повністю контролювати себе. І хоч він намагався зібрати своє внутрішнє сум'яття в одну точку, темрява відступала, а світло, яке йшло від Емми, все більше вливалося в нього.

— Це не твоя мета, Домінік, — знову сказала Емма. — Ти ж знаєш, що ти робиш не тільки для себе, а й для інших. І кожен твій крок — це твоє майбутнє.

Її слова були мов ніж, що проколює туман його переконань. Вони змушували його сумніватися. Він все ще не міг зрозуміти, чому саме її присутність так сильно впливала на нього, але він не міг зупинити цей потік емоцій, що проникали у його серце.

Він закрив очі, і його рука здригнулася. Сила, яку він намагався сконцентрувати, знову почала втрачати контроль. Темрява, яку він використовував для бою, почала поступово розсіюватися, немов пісок, що розсипається через пальці.

— Я не знаю, що робити, — прошепотів він, відкриваючи очі. — Я не знаю, чи зможу я змінитися. Але твої слова… вони змусили мене замислитися.

Емма простягнула руку до нього, не виказуючи страху, тільки розуміння.

— Ти не один, Домінік, — сказала вона. — І, може, ти дійсно можеш змінитися, якщо захочеш. Але рішення завжди буде твоїм.

У той момент їхні сили перетнулися знову — не як ворогів, а як двох сил, що існують поруч, готові взаємодіяти. І Домінік, стоячи на межі вибору, відчував, як темрява поступово відступає, а світло наповнює його душу. Це був момент, що змінив усе.

Домінік стояв перед Еммою, відчуваючи, як його внутрішня боротьба досягла нового етапу. Те, що було для нього звичним, темним і зрозумілим, почало розмиватися в ріці її слів і світла, яке вона випромінювала. Вся його сила, яку він накопичував роками, тепер здавалася порожньою й беззмістовною перед цим новим, незвіданим для нього світом.

Він не був готовий зробити вибір. Більше того, він не був готовий звільнити себе від темряви, яка давно стала частиною його сутності. Але те, що він відчував у її присутності, змушувало його замислитися. Тепер, на самому краю битви, він відчував — ні, не відчував, а бачив — той мир і гармонію, що могли б бути частиною його життя.

— Я не знаю, що це, — сказав він, його голос звучав тихо, але в ньому було щось нове, щось не знайоме йому. — Я не знаю, чи готовий я залишити все, чого мене навчали. Я не знаю, чи можу я стати іншим.

Емма дивилася на нього з співчуттям, але й з надією. Вона розуміла, що його шлях буде важким, але зараз, у цей момент, все ще було можливо.

— Це не буде легко, Домінік, — сказала вона, — але ти сам вибираєш, ким хочеш бути. Ти не пов'язаний своїм минулим, навіть якщо воно й заполонило тебе. Ти можеш почати знову, якщо захочеш.

Її слова немов пробили стіну його сумнівів. Він відчув, як щось всередині нього змінюється, як темрява відступає, поступаючись місцем новому світлу. Але це світло було не таким яскравим, як те, що випромінювала Емма, воно було слабким, розмитим, ще не сформованим, але він відчував його — і це було достатньо, щоб зрозуміти, що він більше не один у своїй боротьбі.