Глава 3: Чорний відьмак, що шукає себе

Темні ліси, що оточують замок Тиціана, здаються живими: дерева з гілками, які сплітаються в темні коридори, кожен звук, ніби шепіт давніх душ. Листя не шелестить на вітрі, а завмирає в тиші, ніби замерзло в очікуванні чогось темного. Ліс поглинає світло, створюючи атмосферу загадковості і загрози. Тут, серед древніх дубів і темних ялин, знаходиться замок — величезна кам'яна фортеця, що височіє над усіма. Його високі стіни вкриті мохом, а башти намагаються прорізати небо, що майже завжди покрите хмарами.

Замок — це не просто будівля, а серце темної імперії Тиціана, в якому кожен камінь і кожен коридор пронизані магією. У залах завжди холодно, а світло запалюють лише магічні кристали, які палають слабким червоним світлом. Проте саме тут, серед цього всього, Домінік відчував себе найбільш розгубленим.

Домінік був високий, з темним волоссям, яке спадало йому на плечі, і очима, які виблискували, як дві чорні діри, поглинаючи все навколо. Його звичайний вигляд завжди наводив страх, але він більше не відчував тієї впевненості, яка була раніше. Іноді, коли його темні думки ставали занадто важкими, він виходив на околицю лісу, щоб хоча б на мить залишити замок позаду і знайти спокій у тіні дерев.

Одного разу, під час одного з таких вилазок, він побачив її — Емму. Вона стояла на узліссі, вперше з'явившись так близько до темного кордону, і він не міг відвести погляду. Її біле вбрання блищало на фоні темного лісу, її світле волосся плавно спадало на плечі, а в очах горів той самий незламний вогонь, що змушував його серце битися швидше. Вона була зовсім іншою — чистою, незаплямованою темрявою, і саме тому Домінік не міг відірвати погляд.

Він сховався за великим деревом, не бажаючи бути поміченим. Його серце билося швидше, і він відчував дивну потребу дізнатися більше про цю відьму. Що вона шукає в цьому темному лісі? Як вона могла бути такою сильною, і водночас такою легкою і світлою? Це питання не давало йому спокою.

Емма, відчувши чиюсь присутність, оглянулася, але не побачила нічого. Вона була настільки зосереджена на своїй місії, що навіть не підозрювала, хто саме спостерігає за нею. Вона стояла, вдивляючись в темний ліс, і її роздуми порушив голос.

— Що тобі потрібно? — запитала вона, не повністю повернувшись, все ще відчуваючи присутність, яка здавалась чужою.

Домінік, не маючи іншого вибору, вийшов з-за дерева. Його погляд зустрів її. Емма зміряла його відчуженим поглядом, як завжди, не показуючи страху, але дещо злісна настороженість відчувалася у її позі.

— Я… просто спостерігав, — сказав він, його голос був глухий, ніби тінь затуманювала його слова.

— За чим? — злегка підняла брову Емма. Її слова не були дружніми, але й не відкидаючими.

— За тобою. Ти не з цього світу. — Домінік зробив крок уперед. Його темний погляд не відводився від її очей. — Я чув про тебе. Ти — біла відьма, яка стоїть на стороні світла. Але я бачу, ти не зовсім така, як інші.

Емма вдивлялася в його очі, і в них відчувалося щось темне, але й дещо глибоке, що було важко пояснити. Що це було? Спокуса? Загроза?

— Я маю свою місію, — сказала вона, не відводячи погляду. — І ти, мабуть, вже знаєш, чого від мене хоче Тиціан. Ти тут, щоб зламати те, що я намагаюся захистити.

— Ні, я не шукаю зла, — відповів він, але його слова лунали, ніби він сам почав вірити в це. — Я шукаю щось більше, ніж просто слідувати наказам. Може, навіть… відповіді на власні питання.

Емма поглянула на нього з острахом, але й з певним співчуттям. Вона відчувала, що в його словах є правда, хоча вона не могла зрозуміти, наскільки глибоко ця правда занурена в темряву.

— Ти маєш вибір, Домінік. І він, можливо, не так вже й чорний, як здається. — Її голос був тихим, але твердим. — Але будь обережний, бо темрява не прощає тих, хто починає сумніватися.

Домінік мовчав, але слова Емми почали проникати в його свідомість. Чи дійсно він хоче залишатися частиною цього світу, який, здається, лише забирає, але нічого не дає натомість?

Домінік стояв, поглинаючи її слова, що звучали наче лінії, які розрізають темряву. Вона не просто намагалася зупинити його — вона йому пропонувала щось більше. Щось, що він навіть не уявляв для себе до цього моменту. Щось, чого він давно прагнув, але не знав, як це знайти.

— Ти справді вважаєш, що я можу змінитися? — його голос був тихим, але в ньому лунала дивна тривога, ніби він сам не зовсім вірив у те, що говорив.

Емма розглядала його уважно. Вона бачила, як його руки напружуються, як він бореться із власними демонами, із своїм внутрішнім розривом між темрявою та світлом. Вона не могла сказати, що це буде просто. Але чомусь, дивлячись йому в очі, вона відчувала, що у нього є шанс.

— Я не знаю, чи можеш. Це твоє рішення, — відповіла вона, не відводячи погляду. — Але ти не обов’язково маєш залишатися тим, ким тебе хоче бачити Тиціан. Це твоє життя, твої вчинки, твій шлях. І якщо ти готовий віднайти себе — не бігай за чужими тінями.

Вона помовчала кілька секунд, її погляд був зосереджений на ньому, а в її серці виникало відчуття, що між ними спалахує невидимий зв'язок.

— Це складно, — тихо додав Домінік, але в його голосі вже не було того ж непохитного холодного розпачу, що був раніше. Тепер його слова звучали інакше, не такими впевненими, але й не такими порожніми.

— Життя не має бути простим, — сказала вона. — Ти борешся не тільки з Тиціаном, а й з самим собою. Ти повинен зробити вибір, і цей вибір — твій власний. Я не можу за тебе вирішити, але я готова допомогти, якщо ти хочеш змінитися.

Вона зробила крок назад, намагаючись дати йому простір, щоб він міг подумати про все. Вона не прагнула до того, щоб він одразу став на її бік. Вона знала, що для Домініка це буде процес, і вона не могла йому нічого нав'язувати.

Вона підняла голову до неба. Ніч була чистою, і зірки тихо світили в темряві, як малесенькі вогники на шляху, що веде до чогось невідомого, але водночас рідного.