Розділ 23

    Любомир не поспішав розплющувати очей та виповзати з теплого ліжка, не зараз, коли було так добре. Був в моменті. Був в єднанні з дівчиною, що завзято пробиралась до його замерзлого серця. Продиралась крізь хащі, дряпаючись об колючі, гострі гілки, що залишали на білосніжній шкірі кров’яні сліди. 

– Тобі не можна закохуватись в мене. – прошепотів, погладжуючи шовкове медове волосся дівчинки, що дрімала в нього на плечі.

Тільки не знову. Скільки можна одне і теж.

– Чому ти цього так боїшся? – не могла не запитати. Мар’яна занурила носа у чоловікові груди, вмиваючись запахом його бездоганного тіла.

– Тому, що я не хочу завдавати тобі болю. Тобі потрібен хтось, хто носитиме тебе на руках, дбатиме про тебе, оберігатиме. Направлятиме. Той, хто буде завжди поруч. Я ж цього всього не вмію. Зі мною тобі буде складно.

– Ти вважаєш мене слабкою? Досі вважаєш мене сірою мишкою, не здатною ні на що?

– Зовсім не так, Мар’яно. Ти сильніша, ніж я очікував. Ти навіть не розумієш наскільки. – заглянув в очі, наче в душу. – Та навіть попри це, між нами не може бути серйозних стосунків. Крапка. Я нічого не можу гарантувати та обіцяти тобі.

– Тоді розслабся. Я не претендую на тебе, а просто вдячна за порятунок. – губами по тілу, очима по свідомості. 

– Ти повинна відмовитись від мене, бо інакше тобі не вдасться побудувати стосунків з кимось іншим.

– Я не віддаю усю себе, якщо ти про це, перш за все я належу собі, адже цього ти вчив.

– Тоді я радий, що ми порозумілись.

Любомир відкинувся на подушку, відчуваючи збудження від поцілунків, якими Мар’яна вкривала його тіло. Вона перевершила усіх його коханок. Бувши без досвіду доводила до цілковитого безумства. Підкорювала під себе його сильне тіло і майже дібралась до серця.

Мар’яна зайшла на кухню, кутаючись в Любомирову сорочку. Його запах тіла та парфуму перемішались між собою повністю заволодівши її розумом і серцем.

– Ти, мабуть, Рудий. – схопила кота на руки, що непомітно підкрався до ніг. Дівчина почухала вуханя за вушком, одразу пройнявшись симпатією.

Кіт на знак згоди, замурчав.

– Бачу, ви найшли спільну мову. – промовив Любомир, зайшовши до кухні. Мав здогадки, що ті двоє поладнають. Кожна жива душа потребує, аби про неї піклувались, як і виникає потреба дбати про когось.

Мир пройшов повз парочку, бажаючи випити кави. Ніяк не вдавалось позбутися цієї шкідливої звички, скільки б не намагався.

– Щодо нападу та Альбіни, не хвилюйся. Цих двох покидьків ми знайшли. 

Мар’яна відчула, як неприємно занило в грудях.

– Що ти з ними зробиш?

– Не бійся, я не вбивця і не маніяк, але за те, що вони вчинили з тобою однаково доведеться нести відповідальність. – ухилився від прямої відповіді, в цілях її спокою.

– А Альбіна? Ви ж з нею, наче близькі були, а вийшло так, що я встала поміж вас.

– Її давно слід було поставити на місце. Запам’ятай, ніхто не має права застосовувати проти тебе силу чи погрожувати тобі. Тому їй також доведеться відповісти за скоєне. – стиснув кулаки, бо вважав жінку своїм другом, нехай дещо схибнутою на їхніх взаєминах.

– Поки поживеш у мене. Тобі потрібен спокій, а тут він гарантований. – зиркнув на кота, що горнувся до Мар’яни.

Дівчина не знала, що сказати. З її закоханого серця рвалось: а, що буде далі? Знову проженеш? Знову провчиш, як тільки-но провинюсь? В душі між собою вели боротьбу юна дівчинка, що тупцяла ногами в бажанні залишитись і молода жінка, що прагнула свободи.

– Лише прошу не торкатися речей в моєму кабінеті. – додав, скривившись від гіркоти кави.

Вкотре правила. Вкотре заборони. Втім Мар’яна не перечила, адже вона лише гостя у його домі. 

Доки Любомир був відсутнім, Мар’яна прибралась у спальні та приготувала вечерю. Вона ходила босоніж по квартирі, розглядаючи в ній кожну деталь. Сучасний дизайнерський інтер’єр цілковито відповідав характеру господаря квартири, такий же: холодний, спокійний тон відтінків. Суворі, абстрактні картини й нічого зайвого, мов емоції самого Мира.

Несподівано Мар’яні спало на думку додати до інтер’єру деталей, які б створили домашній затишок. А, що, як в цьому кутку поставити вазон? Вагалась, та все ж вирішила, загримувавши синці, сходити в квітковий.

Фікус Бенджаміна ідеально вписався в інтер’єр квартири, і саме у куток, який Мар’яна запримітила. Рудий обнюхавши з усіх боків рослину поважно всівся поруч. Тепер залишилось дочекатись Любомира та поглянути на його реакцію. Були побоювання, що чоловік після такого самоправства викине її разом з вазоном, але спокуса заявити про себе виявилась сильнішою.

Проходячи повз кабінет Мира, згадала його слова про заборону торкатись там будь-яких речей, але про те що заходити туди, не йшлося. Мар’яна відчинила двері й застигла на порозі невеличкої, втім ідеально-чистої кімнати. Кожна річ лежала на своєму місці. Жодного хаосу, жодного безладу, нічого зайвого, все доведене до досконалості. Затамувавши дихання, Мар’яна увійшла у середину. Відчуття було таке, наче знаходилась в музеї, де торкатися експонатів строго заборонено. Раптом її увагу привернула обрамлена золотом рамка, що стояла на дубовому столі. Підійшовши ближче Мар’яна розгледіла фото молодої жінки, як дві краплі схожою з Любомиром. Жінка усміхалась та мала вигляд щасливої людини. Рука Мар’яни потягнулась до рамки зі знімком, але шум в коридорі завадив їй. Вона швидко вибігла з кабінету, зачинивши за собою двері.

– Мене не було половину дня, а в квартирі вже зміни. – Мир насуплено роздивлявся вазон під яким продовжував спати Рудий.

– Не сердься, я не втрималась. Поглянь, як на мене, він ідеально підходить сюди. Дім, мов заново ожив.

Любомир перевів погляд на Мар’яну ще більше насупившись. Знову натрапила на рану, що наривала. Колись тут лунав сміх і вчувались голоси закоханої пари. І місце було схожим вазонам і місце спільним планам. Проте, згодом з’явились сльози та істеричні крики, а потім, все раптом вщухло. Настала тиша. Морок заповз в щілини, зжираючи на своєму шляху усе живе.