Розділ 22

    Стукаючи високими підборами Альбіна підійшла до стурбованої дівчини й присіла напочіпки. Від її напрочуд різких парфумів в бідолашної звело шлунок. Чорні, мов смола очі дивились на неї з глибокою ненавистю, така вб’є, навіть рука не смикнеться.

Бісова простачка стала на її шляху, маючи намір відібрати того, кого завжди вважала своїм. Стала для нього ковтком свіжого повітря, яке вона роками труїла. Ні. Не віддасть. Знищить без докорів сумління. Заспокоїлась, коли на горизонті з’явився Дем’ян, думала втримає дівчину, не дозволивши тій наблизитись до Мира, але клята сіра миша відмовила йому.

– Що тобі потрібно, Альбіно? – Мар’яна пішла на випередження, не виказуючи перед нею страху, як вчив Любомир. З поведінки жінки було очевидно, що вона вкрай небезпечна і боятись є достатньо причин.

– Замовкни. – просичала отрутою, схилившись над дівчиною, ледь стримуючи лють. – Розмовлятиму тут я.

Мар’яна прикусила язика лише тому, що хотіла, аби жінка якнайшвидше забралась звідси.

– Зникни з його життя. – глянула беззаперечним поглядом в очі. Вважала себе сильнішою за дурне мишеня, розчавить, зламає, не помітивши. 

– А, якщо не зникну?

– Тоді я допоможу тобі. Помічників у мене достатньо. – зиркнула на чоловіків, що мовчки за усім спостерігали. – Одного з них ти вже знаєш.

Мар’яна здогадалась щодо таксиста. Усі пов’язані з ним невипадковості були для неї попередженням. Альбіна вела власну гру, про яку та навіть не здогадувалась. Ненавиділа дівча до кінчиків волосся. Скільки таких ще з’являтиметься у житті Мира? Скільки доведеться вести з ними боротьбу? Він – її світ. Її повітря. Її душа. Впоралась з однією, впорається і з другою, правда Мар’яна виявилась дещо заповзятішою. Хвацькою. Сильнішою. Здатною чинити опір.

– Закінчуйте тут. – кивнула чоловікам, струсивши своїм чорнявим волоссям.

Дочекавшись, коли жінка зникне за дверима, чоловіки переглянулись між собою. Обидва мали на меті заробити кругленьку суму, виконуючи наказ. Мар’яна позадкувала назад, відчувши загрозу. Один з чоловіків схопив її за ногу та приволік до себе.

– Куди зібралась? Зараз пограємо. – навалився усім тілом, не зважаючи на відмовки “колеги – таксиста”.

– Сірий, ми так не домовлялись. Ми мали лиш налякати її. – проте, здається чолов’яга нічого не чув. Однією рукою тримав зап'ястя дівчини, а іншою потягнувся до ширінки своїх штанів.

– Не смикайся, гірше буде, а, ти – замовкни, і дочекайся своєї черги.

Мар’яна пручалась, за що отримала гучного ляпаса. На щастя, в під’їзді почувся якийсь шум, що відлякало чоловіка. Той схаменувся й велів іншому забиратись.

– Іншим разом, красуне. Не засмучуйся. – кинув перед тим, як зникнути. 

Мар’яна важко задихала, бо не вірила, що все минулось. Цівка крові досі стікала обличчям, а в роті відчувався присмак металу. Вона спробувала дотягнутись до телефону, що вібрував на столі, втім по необережності той впав і розбився. Сльози душили горло, але Мар’яна зберігала спокій, бо розуміла, що сльозами в цій ситуації собі ніяк не допоможе. Лише коли побачила перед собою Мира та Макара, ослабла. 

– То була… – хапала ротом повітря, а поглядом чіпалась за чоловіка, що відразу кинувся їй на допомогу.

– Я знаю. Тихо. Все вже позаду. – торкнувся розбитої губи, затамувавши біль від побаченого.

– Я намагалась їм протистояти, та тобі не можу. – промовила крізь сльози, що зрадницьки текли по щоках. Знала, що вважатиме її слабкою, якщо плаче, як перелякане мале дівчисько, але нічого не могла вдіяти з надлишком емоцій.

– Плач, то геть інше. – притиснув щосили до себе. Злякався. Аж ноги тремтіли. Він кивнув Макарові, аби той йшов до машини, а сам схопив Мар’яну на руки. – Я відвезу тебе до себе, там ти будеш в безпеці.

– Боюсь, вона не дасть мені спокою поки я не зникну з твого життя. – повторила слова кинуті Альбіною. – Вона одержима тобою. 

– Не думай про це. Я з усім розберусь. Передусім тобі потрібно відпочити. 

– Я ненавмисно розбила свій телефон. – від цього також ледь не заревіла, здавалась собі засухою, що довго не омивалась дощами, а тут наче прорвало. Оголилась. І тепер чекала того ж від Мира.

– І цим не переймайся, купимо новий.

Купимо, було ліками проти усіх можливих недуг. Бо означало зробити щось разом. Невже почав відмерзати. Надії було мало, то й нехай, зате ось вона – щаслива мить. Чи не вперше Любомир злякався за неї, чи не вперше проявив турботу та ніжність. Мар’яна притислась до нього, дозволивши розслабитись.

Усю дорогу їхали мовчки, чоловіки лиш переглядались між собою у дзеркалі авто, зчитуючи відповіді один одного. Від пережитого на Мар’яну навалилась невимовна втома, та щойно вона відчула себе в безпеці її огорнув цілковитий спокій. Вона прихилила голову на плече Любомира та задрімала.

Прокинулась на світанку від звуків, що доносились зі сусідньої кімнати. Голос Любомира перегукувався з голосом Макара, втім про що вони розмовляли, Мар’яні не вдалось розчути. За мить голоси вщухли, натомість роздався шум розбитої вази.

– Мар’яно, стій! – голос Любомира зупинив дівчину, коли та вийшла зі спальні. 

Вона поглянула собі під ноги й зрозуміла, що знаходиться півкроку від уламків скла, що розлетілись по усій кімнаті.

– Зайди назад, я зараз тут усе приберу.

– Дозволь мені допомогти. 

– Ні, я сам. Не хочу, щоб ти поранилась. – глянув на розбите чоло та губу. – З тебе й так достатньо.

Мар’яна припинила сперечатись і повернулась до спальні. Любомир не міг відвести від неї погляду, розплетене волосся невинно спадало на груди та спину. Вона в його квартирі. Знову. Тільки тоді невпевнено топталась на порозі його вітальні, не знаючи куди присісти. Сьогодні ж володіла не тільки собою, але й ним.

– За годину приїде лікар, огляне тебе. – промовив за сніданком, підсовуючи до дівчини ближче тарілку з фруктами.