Розділ 7

    Мар’яна з чашкою ароматного чаю і робочим ноутбуком сіла на терасі. Замість того, щоб відпочити та насолодитись тихим вечором перед новим стартом, вона поринула у роботу. Після розмови з батьком, збиралась їхати додому, але несподівано Адам поскаржився на погане самопочуття, через що жінка змушена була залишитися.

– Навіть зараз ти не можеш просто посидіти й нічого не робити? 

Мар’яна від несподіванки підскочила.

– Лихо, я забула, що ти в будинку. – схопилась за серце, розгнівавшись на Любомира за те, що той крадькома підкрався. – Не збагну, чому ти залишився? Тато під контролем. Тиск нормалізувався. Їхав би собі.

– Здається, ти забула, що твій батько мені не чужий. І я переживаю за нього не менше ніж ти. – відповів дещо з образою в голосі.

– Не думала, що ти такий вразливий. Хочеш залишитись, будь ласка, лиш перед очима не бігай.

Любомир всівся в крісло-гойдалку, зосередивши свій погляд на зоряному небі. 

– Стільки краси навколо, а люди часто не помічають цього. 

– Що? – Мар’яна нахмурилась, адже просила не заважати їй.

– Та, так, думки вголос. Працюй, не зволікай. 

Мар’яна потерла плечі, відчувши, як холод пронизав тіло. Помітивши, що вона замерзла Любомир стягнув зі себе светр і простягнув жінці.

– Я не встану одягати його. – відмовилась, мов від чогось гидкого.

– Як хочеш. Мерзни. А светр я залишаю, може все-таки передумаєш. – Мир повернувся розглядати небо, крадькома кидаючи погляди на Мар’яну. Колись він, як і вона тепер, не знаходив часу на звичайні побутові речі. Ховався за роботою, вигадував мільйони завдань, в страху – жити. 

Він навчив її всього, про що просила. Загартував до різних випадків життя. Вчив сили, вчив належно тримати удар. Навчав бути готовою до різних нападів з боку людей, у такий спосіб позбавляючи простої віри та легкості у просте. Звичайне.

Мар’яна знову потерла плечі, вперто ігноруючи светр, що лежав поруч. Йти в будинок відмовлялась, адже попри осінню прохолоду на вулиці було добре. Врешті не витерпіла й одягнулась. Любомир потайки усміхнувся, проте нічого не сказав, аби не ненароком не викликати в Мар’яни черговий потік гніву.

Розійшлись, коли було за північ. Їх розділяла тонка стіна. Межа, яку не дозволено перетинати. Обидва лежали без сну, у власних виплеканих подіями думках. Адам встиг розповісти Марʼяні про появу Альбіни, на що отримав спротив.

– Байдуже. Я не ховатимуся від неї. 

– Марʼяно, як ти не розумієш, вона хвора!

Втім жодні аргументи на жінку не подіяли. 

Вранці з Любомиром не перетнулись, бо Мар’яна, переконавшись, що з батьком все гаразд відразу після сніданку поїхала додому. Мир не здивувався, здогадувався, що при першій ліпшій можливості вона втече, втім наділений витримкою та терплячістю був готовий чекати. Він помітив на стільці свій светр, який вчора дав Мар’яні, аби та зігрілась. Схопивши його, приставив до носа. Хоч і змінила парфуми на більш різкі, однаково пахло нею – минулою. В серці закололо, в паху занило, повернути ту від якої колись відмахнувся тепер було його основною задачею.

Любомир повернувся додому. Він давно вийшов з ролі самітника, і тепер в домашніх стінах почувався незатишно. Вони тиснули на нього, тиша ґвалтувала, а слова, котрі промовляв у порожнечу, гуляли квартирою, мов протяг. Її б наповнити дитячим гамором, жіночим сміхом, сімейними традиціями, які започаткували ще їхні діди. Та поки тут вчувався тільки звук холодильника та сусідські голоси. Через відсутність сну Любомир довго крутився в ліжку, перевертаючи з боку на бік подушку. Врешті підвівся припинивши над собою тортури. Не вмикаючи світла навпомацки пройшов на кухню в пошуках склянки. Він поглянув у вікно за яким стояла темна ніч. В будинку, що знаходився навпроти світилось декілька квартир, цікаво, що людей змушує не спати? Недуга дитини, сімейна сварка, багато випитої кави, чи як і його – думки про кохану людину?

Раптом погляд Любомира привернув дивний силует волоцюги, що переминався з ноги на ногу та щось промовляв до себе. На ньому було одягнене темно-зелене жіноче пальто з капюшоном та брудні кросівки, відомої фірми. “Хм, до чого людина може дійти” – подумав Любомир, втрачаючи до дивака інтерес, втім від вікна не квапився відходити, бо щось у рухах того було надто знайомим. Коли той несподівано скинув капюшон, то Любомир побачив, як довге, чорне, мов вугілля волосся розлетілось по плечах. Волоцюга підвів голову і за мить їхні з Любомиром погляди зустрілись.

– Альбіна? – рознеслось порожньою квартирою. – Якого біса? – чоловік рвонув у низ, аби спіймати жінку з минулого.

Вона, стояла, мов нежива, не збираючись куди-небудь втікати. Прийшла сюди свідомо і чекала, коли ж її помітить той, хто відібрав усе.

– Я не вірю своїм очам. – Любомир зробив крок вперед, втім жінка смикнулась, наче чогось остерігалась. – здогадався. – Я нікому не скажу, що ти тут. Давай-но лише зайдемо до оселі. Там тепло та тихо. – не квапив, дав час, аби Альбіна наважилась піти з ним.

Невпевненими, але швидкими кроками пройшла слідом. Її замучила спрага і гонитва за давніми привидами. Вона хотіла одного, покласти край минулому, а це можливо тільки, зізнавшись Любомирові у правді. Чоловік приготував чай та нарізав бутерброди.

– Нічого не їла смачнішого. – промовила Альбіна, напихаючись їжею, ніби востаннє.

Любомир дивився на неї й дивувався. Колись з гарної, доглянутої жінки не залишилось нічого, хіба що колір очей і ті були сумними. Розкішне волосся сьогодні перетворилося на тьмяне й сухе. Шкіра вкрилась висипами, а обличчя зморшками. Обгризені нігті на руках свідчили про нервозність й розхитаний емоційний стан. Виснажена, втомлена схожою була на тінь.

– Альбіно, як ти тут опинилась? – зважаючи на її ментальне здоровʼя, хвилювався сказати щось не те, адже чекати від жінки можна було чого завгодно. Втім не міг не поставити наступне питання. – Навіщо ти втекла з лікарні?