Розділ 6

    Наступного дня після похорону Мар’яна вийшла на роботу. Не бачила причин сидіти замкненою в чотирьох стінах і лити сльози. Маму тим не повернеш. Її життя продовжується, не для цього вона стільки вкладала у свій розвиток, аби зараз впасти в апатію і спустити все нанівець. Трауру також вирішила не притримуватись, вважаючи це застарілою умовністю. 

– Увійдіть. – гукнула, коли у двері кабінету постукали.

Андрій з букетом квітів увійшов всередину.

– Не дивись на мене так. Це від усього колективу. Прийми наші щирі співчуття. 

Мар’яна взяла букет та поставила у вазу. 

– Дякую. Обійдемося без сентиментальностей. Вони не для мене.

– Ти вибач за минулий раз. Щось я перебрав. – потягнувся до волосся від запаху якого млів.

– Не сьогодні. – Мар’яна відсахнулась від чоловіка, не маючи настрою на інтим.

– Розумію, не наполягаю. – однаково почувався спустошеним, бо знову отримав відмову. – Я не знаю з якого боку вже підступити до тебе. 

– Спробуй ззаду. – знову насміхалась, не даючи бажаного чоловікові, що був закоханим в неї. – Але таки не сьогодні. 

– Дуже смішно. Я ж не про це.

– Я знаю про що ти. – зупинила холодним поглядом, починаючи дратуватись від чоловікового напосідання. – Андрію, йди працюй. Коли будеш мені потрібен, я покличу.

Сердився в такі миті, бо почувався не чоловіком, а ганчіркою, котрою протирали бруд. Грюкнувши дверима, ще дужче налаштував Мар’яну проти себе. 

Любомир прогулювався будинком в якому провів чимало років. В ньому були встановлені правила, яких потрібно було чітко дотримуватись. Спорт, харчування, навчання, все те, що допомогло йому сформуватись, як успішна людина. Коли дядько Адам їздив на ранчо, Любомир, бувши юнаком, потайки від нього приводив до будинку дівчат, хизуючись своїми вміннями. Втім, “свято” тривало недовго, дізнавшись про гульки похресника чоловік припинив сюди будь-які походеньки. “Гуляй за свій кошт”, – повторював. “Приводь кого хочеш у дім, який сам збудуєш і так далі за принципами”. Мир посміхнувся спогадам, бо частково перейняв позицію хрещеного. Колись того ж навчав Мар’яну, був вимогливим і подекуди прискіпливим.

– Довго ж я спав. – у вітальню спустився Адам, зумівши опанувати себе після недавніх подій. – Мар’яна поїхала?

– Ще, як вчора.

– Впізнаю свою дочку. Нікого не слухається, завжди кудись поспішає. Тепер ще й ображається на мене за ту бійку. Я і сам не радий, що не стримався.

– Дядьку, припиніть. Ви зробили те, що мали. Якби не ви, то б я залюбки сам проїхався його пикою.

Адам сів у крісло, наливши собі чаю, сподіваючись, що той збадьорить його.

– Тобі хоча б вдалось з нею нормально поговорити? 

– Не дуже. Вона, буцімто колюча троянда. 

Адам покивав головою, погоджуючись з цим порівнянням, адже сам подекуди по необережності коловся об доньчині шипи.

– При правильному поводженні, голочки можна оминути. – натякнув Любомирові, не спускаючи з того пильного погляду.

– Якось розберемось. Я хотів з вами про інше поговорити.

– Кажи.

– Я хочу повернутись в бізнес. Як щодо “Затінку”?

– Не бачу проблеми. Комплекс все ще твій. Керуй. 

Кутики вуст Любомира здійнялись в щасливій усмішці. Проявляти радість не так вже й складно. Наче живий, здоровий, нічого ніде не відпало. Любомир поглянув на хрещеного, відчуваючи невимовну подяку за все, що той зробив для нього.

– Я вас не підведу.

Адам кивнув головою, бувши в цьому переконаним. Він більше не вимагав від Любомира послуху, бачив, що той змінився. Нічого більше не ятрило отримані колись рани. На щастя, зцілився і наповнився всім необхідним, аби тепер вилікувати Мар’яну.

Любомир по дорозі додому набрав Макара. Вважав його своїм другом, адже після спільної втрати та пережитого болю, продовжували спілкуватись і підтримувати один одного. Хотів, аби той повернувся і, як колись у давні часи працювати разом, втім Макар прийняв рішення відокремитись.

– Не ображайся, та час мені робити щось своє.

Зрозумів, і без жодних претензій прийняв рішення друга.

Мир заскочив у магазин по продукти, бо домашній холодильник був порожнім. В Індії навчився готувати й тепер в цьому ритуалі не вбачав чогось не підвладного чи неприйнятного для чоловіка. Приготує на вечерю одну з індійських страв, що полюбилася йому найбільше. Він відмовився від м’яса і тепер вживав винятково вегетаріанські страви, тому смажений баклажан з пюре, овочами та спеціями стали в його раціоні частими наїдками.

Любомир вийняв повні пакети продуктів з багажника авто й попрямував до будинку. Він не підозрював, що за ним стежить пара карих очей, які б з легкістю упізнав серед інших.

Жінка куталась у теплий шарф, ховаючись не тільки від вітру, але й чоловіка, який був причиною усіх її невдач. Вже кілька днів поспіль вешталась біля його будинку, шукаючи слушної миті, аби заговорити з ним.

Мир закінчував з приготуванням страв, коли йому зателефонував дядько Адам.

– Мир, можеш завтра приїхати? Є розмова.

– Так, дядьку, без проблем. 

– Чудово. – старий зам’явся на мить, підбираючи слова. – Не буду ходити довкола, а скажу, як є. Мені сьогодні телефонували з психіатричної лікарні. 

Любомир затамував подих, здогадуючись про що йтиметься. Почасти був готовим до цього. 

– Альбіна втекла. 

– Дідько. Ще цього не вистачало. Потрібно попередити Мар’яну. – не відкидав думок щодо спроб знову їй щось заподіяти, адже жінка обіцяла помститись. 

– Я повідомлю їй. Будь обережний, мало що в неї на думці.

– Постараюсь. Дякую, дядько. До зустрічі.

Любомир від почутої новини втратив будь-який апетит. Дев’ять років він не бачився з Альбіною. Після в’язниці її помістили до божевільні. Причиною цього стали неконтрольовані нападки на прохожих і сусідів, ті постійно скаржились на жінку у всі можливі інстанції. Втім безрезультатно. Мир усвідомлював, що нічим не зможе їй зарадити, Альбіна хвора і без лікування їй не обійтись.