Розділ 5

    На полегшення Мар’яни, день збіг кінця. Ще кілька годин тому відпочинкова територія була всіяна величезною кількістю людей, а зараз всі розбрелись по автівках. Мар’яна подякувала усім за гарно проведений час і попрощалась до понеділка. І тільки Андрій ніяк не міг з нею розпрощатись.

– Андрію, ти затримуєш увесь автобус. – мало не крізь зуби просичала, готова прибити того.

– Чому ми не можемо поїхати разом? 

– Тому, що я повертаюсь на своєму автомобілі, а ти їдеш з усіма на службовому автобусі. Ти зараз поводишся, як дитина. Припини, бо на нас усі дивляться. 

– Усі й так здогадуються про наш з тобою роман.

– По-перше, ніякого роману між нами немає, по-друге, поговоримо, коли ти протверезієш. – Мар’яна розвернулась і попрямувала до готелю. Доведеться ще раз провести інформаційну розмову, аби не виникало схожих ситуацій. 

– Чашку американо, будь ласка, – зробила замовлення перед тим, як поїхати звідси. 

– Він може зіпсувати тобі життя. – прозвучав з-за спини голос, що все в ній перевертав.

– Хто? Американо? – роззирнулась, розправивши плечі, знаючи, кому той належить.

– Хлопець, що ледь не “спалив” вас. Він ревнує, що його і погубить.

Мар’яна на мить зупинила свій погляд на Любомирові, відзначивши зміни не тільки в його зовнішності, але й в поведінці. Сповнений гніву, суворості нині був сповнений доброзичливості. У волоссі пробилась перша сивина, між бровами пролягли зморшки, що ніяк не відібрали чоловічої привабливості.

– А я було вже подумала, що ти примарився мені. А ні, справжній.

– Можеш помацати, аби переконатись. – випрямив руку у лікті. 

– Нізащо. Я поки ще вірю своїм очам. І, як надовго ти повернувся?

– Встигну тобі набриднути.

Мар’яна нічого не відповіла, бажала не вступати у розмову з людиною, яку воліла назавжди викреслити зі свого життя. Якийсь час була переконана, що так і є, як перед нею зʼявився він.

– Бувай, Любомир, мені час йти. – Мар’яна доходила вже до автівки, коли до неї зателефонував батько.

Любомир через вікно готелю помітив, як з її рук випали ключі, а сама жінка сперлась на капот, стискаючи свій телефон. Він відразу кинувся до неї, боячись, що та зараз впаде.

– Мар’яно, що трапилось? 

– Мама. – промовила чужим голосом, вдивляючись кудись у простір. В очах темніло, в грудях кололо. – Її більше немає.

Любомир підхопив мобільний, який Мар’яна ледь не випустила з рук і заговорив у слухавку з якого долинав голос дядька Адама.

– Марʼяно, пробач. Я намагався врятувати її. – говорив крізь сльози, а потім по той бік  почулись короткі гудки.

Любомир запропонував їй повернутись до готелю, заспокоїтись, але жінка відмовилась, воліючи якнайшвидше опинитись біля тата.

– Тобі не варто сідати за кермо в такому стані. Дозволь, поїхати з тобою. 

– Зі мною все гаразд. – Мар’яна категорично відмовилась, аби Мир їхав з нею. Як для одного дня, то забагато потрясінь. 

Ганну поховали в селі, де вона прожила все своє життя. За кілька днів після приїзду до Адама, жінці стало вкрай погано, через що він відразу відвіз її до лікарні. Там їй наче покращало, вона навіть спробувала жартувати, проте, за два дні, хвороба повністю здолала її.

– Я не хотів тебе лякати, все думав, що їй стане краще. Ми сміялись напередодні, ліпили пироги. Потім вона попросилась до коней, і я відвів її до них. Мар’янко, мені так шкода. – чоловік заплакав, пригорнувшись до доньки. Йому було не соромно за свої сльози, він прожив достатньо років, щоб демонструвати свою мужність.    

– Все нормально, тату. Це мало статись. Головне, що їй більше не болить. – не плакала, не ридала. Не билась в конвульсіях. Поводилась напрочуд стримано, начебто не матір рідну ховала.

В темних окулярах стояла над могилою, не проронивши ні сльозинки. Любомир стояв поряд і стежив за кожним її рухом. Недосяжна, гордовита, але водночас надзвичайно вразлива. Він знав це, знав, що насправді в неї лежить на серці, бо колись поводився так само. За зовнішнім спокоєм приховувалась гама болю, який Мар’яна зачинила на усі замки.

Сусіди тишком поглядали на неї та Любомира, втім найбільшу увагу приковував Адам. Він поклав на могилу жінки жовті троянди, що викликало хвилю дискусій. Хтось впізнав в ньому того самого чоловіка до якого Ганна замолоду потайки бігала до конюшні, хтось вигадав власну легенду, і тільки Василь спостерігав на нього з несамовитою ненавистю, вважаючи того винним у всіх його бідах. 

Відразу після похорону Мар’яна покинула кладовище, відмовившись йти на поминки, чим вкотре викликала обурення в мешканців села. Проте вона ні на кого не зважала. Люди завжди матимуть кого обговорювати. Нехай сьогодні, це буде вона. Адам пішов слідом за донькою, коли його наздогнав грубий чоловічий голос.

– Явився. – бризкав слиною Василь. Чекав дня, коли зустрінуться віч-на-віч. Всі роки ревнував, ненавидів того, відчуваючи себе якимсь не таким. Звісно, він не мав статків, як Адам. Був звичайним робочим, що гарував днями й ночами. Відчував, що Ганна жалкує, що не він став її чоловіком, і то, вбивало в ньому залишки гордості. – Ти мені винен. Я виховував твою недолугу дівку, а вона, бач, втекла, покинувши на мене свою хвору матір.

Адам зазирнув тому в очі, не приховуючи презирства. Плював на таких, зневажав. Не вважав за людей, аби з ними вести діалог. Але цього разу все було навпаки. Він глянув на Мар’яну, що здається здогадалась, що за намір той мав здійснити.

– Не треба. Він не вартий цього. – спробувала відмовити батька, який закачав рукави сорочки.

– Мар’янко, пробач, але я повинен, це зробити. – Адам підійшов до Василя й одним ударом повалив того на землю. Той схопився за ніс з якого полився згусток крові.

– Достатньо? Чи хочеш ще? – не дочекавшись відповіді ударив ногою в живіт. – Це тобі за доньку, а це за Ганну.

Мар’яна відвернулась. Попри ненависть, яку відчувала до Василя, не могла дивитись на його муки. Кров жахала її й ледь не викликала нудоту. Насилля, це те, чого вона завжди боялась і воліла б уникати.