Глава 2.

Анжела розплющила очі. М'яке світло йшло від білих стін, стелі та підлоги. Дівчина поворухнулася та озирнулася.

Як виявилось, вона лежала на підлозі кімнати середніх розмірів. Тут також були інші люди: три жінки та двоє чоловіків. Це їхні голоси вона чула, коли лежала із заплющеними очима.

Незнайомці, намагаючись не розбудити Анжелу, розмовляли між собою напівпошепки. Їй здалося дивним те, що всі вони були одягнені в довгі білі шати, скріплені вгорі чимось на зразок золотистої пряжки. Тканина абсолютно вільно облягала тіла цих людей, через що здавалося, що вони в ній потопають. І якби не золотистий шнурок, яким одяг був зібраний біля поясу, тілесні форми цих людей, їхня комплекція – все це було б важко розпізнати.

Дівчина подивилася на себе й виявила, що одягнена так само, як і всі люди в цій білій кімнаті.

«Таке вбрання в давнину називали тогою», – згадала вона.

– О, а ось і наша спляча красуня прокинулася! – сказав один із двох чоловіків, підвищуючи голос так, щоб Анжела могла легко розрізнити його слова.

– Доброго дня! – ввічливо відгукнулася дівчина й одразу ж поставила запитання, що мучило її досі: – Де я?!? Де ми?!?

Сивий співрозмовник щиро посміхнувся й поважним тоном відповів:

– Як бачите, панночко, ми не знаємо точної відповіді на це питання… До речі, мене звати Х'ю, а ці леді біля мене, – він вказав на двох стареньких жінок поряд з собою, – леді Ганна та леді Ізабелла. Щодо цієї милої леді, – старий Х'ю наголосив на останньому слові, ще й підсилив ефект посмішкою, а тоді кивнув у бік темношкірої повнотілої жінки у віці близько 45-ти років, – то її звуть Луїза.

– Дуже приємно, а моє ім'я Анжела.

Старий приклав руку до своїх грудей та медовим голосом промуркотів:

– А вже нам як приємно познайомитись з Вами, леді Анжела!

– Ще б пак! – Луїза заздрісно пирхнула й закотила очі.

Ще один мешканець білої кімнати, сиве волосся якого зливалося з його бородою і вусами, метнув у бік інших лютий погляд і урочисто вигукнув:

– Не слухай їх, дитинко!

– … – дівчина з подивом похитала головою.

Коли бородань заговорив, Анжелі здалося, що звук угніздився десь у його білому волоссі, одразу під вусами.

– Мене звуть Джакомо! Я тут єдиний, хто розуміє, що з нами коїться!

Дівчина намагалася приховати недовіру за милою усмішкою.

"Пафос з нього так і пре!" – подумала вона, а Джакомо підніс руки до стелі і, ніби висловлюючи подяку небесам, урочисто продовжив:

– Дитя моє, радій, бо ти опинилася біля брами Раю Господнього! І дуже скоро ти постанеш перед лицем Божим!

Бородань завмер, очі його заплющилися, руки виявилися притиснуті до грудей біля серця, зате його борода й вуса продовжували ворушитися, ніби він читав молитву-подяку.

– Джакомо – священик з Італії, – прошепотів Х'ю, – але не варто надто близько сприймати його слова про Рай. Ми знаходимося у цілком матеріальній кімнаті.

– Покайтеся поки не пізно, – заволав Джакомо.

– Так, заткнися ти, набрид уже! – Вишкірилась Луїза, але тут же посміхнулася дівчині й довірливим тоном повідомила: – Послухай мене, дитинко! Усі ми опинилися тут, бо померли...

– Цілком вірно, – підтвердив Х'ю. – Останнє, що кожен з нас пам'ятає, це передсмертні хвилини. А що трапилося з тобою?

– Я... – Анжела запнулася. Було важко зізнатися собі, що це відбувається з нею насправді, а не уві сні. Думка про аварію змусила її насупитися, а губи невпевнено пробурмотіли: – ...здається, я загинула в автокатастрофі.

– Ти ще така молода! – журячись, повільно вимовила сива стара, яку Х'ю представив леді Ганною. – Тобі б ще жити та жити!

Джакомо сів на підлогу й почав голосно молитися. Час від часу він намагався наспівувати. Голос його рипів огидно, слуху в нього не було зовсім. З першими його потугами мешканці білої кімнати напружилися й заволали. А леді Луїза відразу заявила, що вважає поведінку Джакомо недостойною, оскільки він ігнорує їхні прохання молитися в спосіб, який не порушуватиме спокій оточуючих.

– Однак, де ми знаходимося? – Запитала Анжела.

– Луїза вважає, що нас викрали іншопланетяни, – заявив Х'ю. – Джакомо вважає, що ми перебуваємо напередодні Страшного Суду.

– А що ви думаєте!? – Анжела з цікавістю зиркнула в живі очі чемного старого. – Чи є у Вас якесь раціональне пояснення?

Перш ніж відповісти, він зміряв її поважним поглядом:

– Ми нематеріальні, юна леді! – Х'ю наче батько ласкаво усміхнувся їй. – У нас відсутні тіла. У тому сенсі, як ми звикли розуміти їх. Я б навіть сказав, що ми привиди, які можуть торкнутися цих стін, але не можуть торкнутися один одного... Що я верзу! – Він хихикнув і додав: – Хоча я не вірю в існування примар!

Анжела з недовірою глянула на співрозмовника. Така інформація чітко відкидала її особисту теорію. Вона змушена була зізнатися собі в тому, що вперто ігнорувала ті факти, які вже були відомі. Зараз дівчина, нарешті, змогла поглянути правді в обличчя: «Я явно не в тій реальності, до якої звикла, – вона зітхнула й рішуче подивилася на свої долоні: – Теорія без практики залишається лише домислом».