Глава 1.

Один з перших лагідних, весняних та сонячних днів повністю паралізував мегаполіс. Аромат квітучої флори, здавалося, позбавив людей бажання поспішати, зняв напругу та вибив їх зі звичного ритму.

 Усюди виблискували усмішки й панував той неповторний настрій, який можна побачити лише навесні в чудовий ясний день.

У зеленіючому парку біля набережної були зайняті майже всі лавки. На деяких сиділи люди похилого віку, які з блаженством вдихали свіже повітря і намагалися як слід прогріти своє тіло до самих кісточок. На інших розсілися компанії веселих та гучних студентів. Під несхвальними поглядами старих вони влізли на лавку з ногами, посідали на її спинку. Одна з студенток навіть записувала пустощі на відео. Хоча були й такі, які сиділи чемно, проте всю свою увагу вони зосередили на екранах своїх смартфонів. Трохи далі сиділи, обіймаючись, закохані, які теж нікого не помічали.

Біля високих дерев, що відкидали довгі тіні, лави порожніли. Тут було досить прохолодно й вільно. По тінистій алеї до однієї з лавок наблизився чоловік із валізкою в руці. У таких зазвичай носять не одяг, а документи чи щось подібне.

Чоловік кинув уважний погляд на людей, які відпочивали на сонці, поправив свої темні окуляри, по-справжньому підтягнув ремінь на своєму ледь помітному животі, й сів на лаву. Він закинув м’язисту ногу на ногу й дбайливо поставив поруч із собою чорну валізку.

За хвилину по тому він витяг сигарету та запальничку. Пару разів його Zippo висікала слабкі іскри, але на третій спробі нарешті з'явився вогник, і чоловік зміг запалити кінчик цигарки. У руках цього здорованя вона виглядала майже іграшковою.

Чоловік затягнувся й після паузи подивився в обидва боки алеї: «Порожньо».

Час йшов. Він не вперше нервово підняв руку й глянув на годинник. Як на зло, студенти та студентки, які бешкетували за сотню кроків від широкоплечого чоловіка, дико розсміялися. Здоровань у кілька прийомів докурив цигарку, після чого з роздратуванням кинув недопалок на алею.

Поруч, не поспішаючи й гидливо зморщивши ніс від недопалка, прочимчикувала матуся з дитиною у візочку. Чоловік, поплескуючи себе по коліну, знову глянув на годинник і в його очах, прикритих темними окулярами, блиснули темні вогники. Той, на кого він чекав, явно спізнювався. А час, як відомо, – це гроші.

* * * Макс * * *

Він йшов, не поспішаючи. Він насолоджувався чудовою погодою, лагідним сонечком, гарним настроєм, який зустрічався у більшості перехожих. Йому хотілося зупинитися біля парапету набережної, спертися на огорожу руками, схилитися над берегом і просто дивитися на дрібні брижі, які покривали воду та виблискували яскравими золотими та срібними фарбами. Здавалося, що сонце, повітря й вода стикаються тут чудернацьким чином, граючи створюють неймовірну та неповторну картину, на яку можна було дивитися годинами.

Проте, на нього чекала зустріч, швидше за все неприємна, як і всі ті інші, одноманітні, бридкі та липкі розмови, які відбулися в його минулому.

Макс спробував узагальнити все, що він знав про замовника:

«Зі мною зв'язався один зі старих агентів. Гроші за контрактом пропонують пристойні, а це завжди великий ризик, інакше вони найняли б когось із аматорів. Що ще?», – він замислився, згадуючи подробиці: – «Здається, більше агент нічого не сказав. Втім, це ж звичайна справа. Особу замовника завжди приховують, щоб він залишався за лаштунками на випадок мого провалу. А що мені відомо про посередника? Агент стверджує, що в точці рандеву на мене чекатиме міцний чоловік у костюмі та темних окулярах з чорною валізкою».

З цього Макс зробив деякі висновки: «Той, хто запропонував роботу, так і не розкрив агенту всієї інформації… у таких випадках на зустріч відправляють якесь наближене до замовника обличчя. Міцний чоловік!» – згадав він і припустив: – «Швидше за все вибивала або охоронець замовника».

Він повернув з набережної на алею, посміхнувся і вирішив, що цього разу він обов'язково зробить все «чисто». Здавалося, йому у відповідь посміхнулося весняне сонечко. Настрій покращився й Макс відкинув темне волосся з чола, принагідно зауваживши, що за ним з цікавістю спостерігає молоденька студентка. Розправивши плечі, Макс підморгнув їй, і вона відповіла йому чарівною усмішкою, яка так і запрошувала до себе.

Макс знав собі ціну й, маючи гарне обличчя, спортивну фігуру та хороший зріст, легко справляв на дівчат приємне враження. Ось тільки надовго пов'язувати себе серйозними відносинами при його роботі було небезпечно.

«От би познайомитися з нею, почастувати морозивом, прогулятися по набережній…» – Макс із зусиллям змусив себе відвернутися від дівчини і подивився вперед.

Здоровань уже помітив хлопця, його обличчя одразу набуло тієї жорсткості та непроникності, яка властива людям, які в своєму житті вже чимало побачили й пережили. Макс усміхнувся чоловікові й спробував зняти напруження:

– Доброго дня, пане… – Макс зробив паузу, очікуючи, що здоровань назве йому своє ім'я.

Замість привітання незнайомець відповів різко й майже вороже:

– Присядь поруч і зітри цю безглузду усмішку зі своєї пики! Краще прибережи її для сопливих дівчат!

– А ви не дуже люб'язні! – зауважив Макс, сідаючи поруч зі здорованем на лавочку.

Тепер їх розділяло менше метра, й він уважно глянув у літнє обличчя посередника.