Розділ 5. Міст, який стоїть

Насос знайшовся під Марковим столом. Юнак сів біля велосипеда, накачав колесо й притулив вухо до шини. Повітря засвистіло раніше, ніж він випростався.
— Тепер точно знаю, звідки, — сказав він і поклав насос назад.
Його звали Леон Ворд. У Ніниному списку він був одним із двох, що вийшли по обіді; власну торбу лишив під матом, але ночувати тут ще не обіцяв. На західному березі жив чоловік, якому він мав доставити ліки. Замовлення залишилося в кур’єрській програмі з ранку. Леон уже перестав чекати оплату, проте пакунок не викинув.
Марк поклав перед ним карту. Леон ткнув у широкий міст навпроти проспекту.
— Оцей. Два автобуси на східному кінці. Жовтий попереду, білий за ним. Полотно видно до другої арки.
— Сам був чи хтось сказав?
— Сам. До другої арки не ходив. Там між мною і автобусами повітря як мокра плівка.
Даніель знайшов на карті службовий перехід, де залишився Бен. Це було інше місце, північніше й далі від річки. Марк обвів обидва олівцем. Коли Ніна привела жінку, що бачила падіння, її палець ліг на вузьку риску над старою колією.
Жінка говорила швидко. Вона виходила з офісу, почула тріск і бачила, як зникли сходи; самих людей під балками не розрізнила. Даніель не став показувати їй Бенове фото. У її розповіді не було нового маршруту до східного майданчика.
— Тут упало, — сказав він і підписав час. — Про автомобільний міст це нічого не говорить.
— Я не збираюся дурити ваших хворих, — відповіла жінка.
— Ви сказали, що бачили. Цього й треба.
Вона сіла біля виходу, наче очікувала ще одного питання. Ніна дала їй воду, записавши пляшку в нову графу.
Леон погодився повернутися до автомобільного підходу разом із Даніелем. За умови, що вони не будуть чекати під мостом до ночі: ліки він усе ще хотів передати через когось. Емма підтягнула Даніелеві підтримку під передпліччям і попросила принести назад насамперед його самого. Марк віддав тонкий прозорий файл для записів. Велосипед лишили: вести його довелося б вільною рукою.
Даніель забрав сумку з-під лавки. Поклав туди рацію, блокнот, останню особисту серветку. Ніна видала йому літр води зі спільного запасу; Леон узяв стільки ж. Каску Даніель надягнув, ліхтарик і оглядовий стрижень закріпив зовні. Ліве передпліччя лишилося перед грудьми. З двору вийшли о 16:12.
Леон спершу пішов так, що Даніель чув його лише через плече. Біля першого повороту озирнувся й уповільнився.
— Я зазвичай тут на колесах.
— Можеш дивитися вперед. Я скажу, якщо треба зупинитися.
— А ви скажете до того, як зупинитеся?
— Спробую.
Понад кілометр ішли вздовж огорожі. На паралельній вулиці стояли автомобілі, але між ними проїхав невеликий фургон; водій зупинився лише біля просілої кришки колодязя. Леон спитав про міст. Водій показав рукою на південь і поїхав, не назвавши вулиці. Даніель залишив цей жест за межами карти.
У дворі пекарні Леон перевірив короткий вихід. Ворота були замкнені, між стулками світився ланцюг. Леон поклав дві цеглини плазом і притиснув ними провислий кінець, щоб той не брязкав об стулку. Він згадав ім’я пекаря, гукнув, постукав. Ніхто не відповів. Довелося обійти квартал. До річки спустилися майже за годину.
Жовтий автобус був на місці. Білий стояв за ним, трохи навскіс. За обома мостове полотно піднімалося над водою до західних будинків. Даніель бачив поручні й крайній ряд ліхтарів. Звідси не можна було оглянути опори під водою чи нижню частину прольоту, але міст не лежав уламками в річці.
Між останнім цілим ліхтарем на підході й автобусом висіла нерівна смуга. Крізь неї автобусові двері виглядали то вузькими, то звичайними. Біля бордюру стирчала дорожня стійка, нахилена в бік тротуару. Двоє чоловіків перекочували назад легкий багажний візок. Одне колесо на ньому крутилося, друге стояло майже впоперек.
— Підсунули, щоб забрати сумку, — сказав старший. — Ручку потягло. Ми відпустили.
Даніель попросив залишити візок там, де вони вже стояли. Сам обійшов стійку з боку будинків, не наближаючись до смуги. О 17:12 увімкнув Огляд на видимій перекладині стійки, менш ніж за чотири метри. Заряд зменшився зі ста до дев’яноста п’яти. Стрілка десять секунд указувала навскіс до річки.
Даніель записав напрям і поклав стрижень назад. Спроба притримати дорожню стійку зв’язком дала б йому закріплений предмет на краю, але не дорогу для людей.
Леон відступив до сухої частини тротуару.
— У мене є Ривок. Три секунди. Якщо розігнатися звідси, до автобуса недалеко.
— Ти пробував на такій смузі?
— Ні. На сходах пробував. Два прольоти, навіть не задихався.
— Сходи були перед тобою весь час.
Леон витяг пакунок із кишені, поклав на землю за своєю п’ятою. Відійшов кілька кроків убік — на місце, де поверхня ще не спотворювалася. Даніель устиг сказати, щоб він не заходив у смугу. Леон уже кивнув і рушив.
Перші кроки збилися в один короткий стукіт. Куртка натягнулася на плечах, юнак опинився біля крайнього ліхтаря швидше, ніж Даніель повернув голову. Потім зупинився: підошви ковзнули по піску, одна рука пішла до стовпа. До нерівного повітря лишалися два довгі кроки.
— Не відкривається, — сказав він.
Даніель підійшов до місця, звідки Леон починав.
— Що саме?
— Думав, зблизька побачу просвіт. Не побачив. Воно як було перед автобусом, так і є.
На юнаковій долоні лишилася сіра подряпина від стовпа. Він витер її об штани й повернувся по пакунок.
— Вісімдесят. І хвилину знову не можна, — сказав він, глянувши в порожнє місце перед собою. — Було б смішно витратити все на біганину перед одним автобусом.
Чоловік із візком запропонував прив’язати Леона мотузкою. Леон відповів, що тоді той зможе витягнути назад його черевики. Даніель узяв у старшого адресу місця, куди вони відступали, і намалював на копії карти небезпечний край. Для Емми записав окремо: міст видно, підхід не пройдений, дорога пацієнтам поки відсутня.
Поряд із білим автобусом, по цей бік смуги, стояла жінка з дитячою сумкою. Вона покликала їх, щойно Даніель прибрав карту. Син сидів у неї за спиною на низькій сходинці й розв’язував одну й ту саму шнурівку.
— Ви з допомоги? У вас люди в депо?
Леон сказав, де пункт. Жінка подивилася на його пакунок і спитала, чи це ліки. Він прикрив етикетку долонею.
— Для конкретного чоловіка. Не знаю, чи вам підійдуть.
— А я й не прошу. Мені треба на захід. Там мама з ним сиділа б, поки я на роботі. Мама могла б нас забрати з того боку.
Вона показала телефон: повідомлення від матері прийшло о 15:58. У ньому була адреса квартири й питання, де вони зараз. Даніель прочитав тільки рядок, який жінка сама підсунула йому. Це був перший живий західний контакт за день, проте не з клініки.
— Можете надіслати, щоб не виходила до автобуса, — сказав він. — З того боку нас зараз не витягне.
Жінка почала друкувати. Біля її руки з’явилася маленька позначка очікування, потім повідомлення лишилося без підтвердження. Син перестав гратися зі шнурівкою.
— Вона ж вас почує, якщо ви пробіжите, — сказав він Леонові.
Леон присів навпочіпки перед ним.
— Вона мене почує звідти, де я зараз стою, якщо голосно крикну. А до мами так не дістануся.
Хлопчик глянув на автобус і не відповів. Жінка попросила адресу депо. Даніель дав копію, але Ніниного списку не розширив: вона сказала, що поки чекатиме біля знайомого магазину, де вони залишили другу торбу. Назвала магазин. Леон позначив його на карті, щоб у разі нового проходу мати кому передати звістку.
Старший чоловік із візком запропонував повести жінку коротким спуском уздовж води. Леон розвернувся до нього.
— Ви ним сьогодні ходили?
Той показав на жовтий автобус, за яким спуск уже перетинав смугу. Жінка прибрала телефон і взяла сина за руку. Пішли в протилежний бік. Леон мовчки дивився їм услід, доки хлопчик не зник за магазином.
— Я вранці ще думав, що це на годину, — сказав він.
Даніель притримав край карти від вітру, поки Леон записував адресу магазину вдруге — вже на своєму аркуші.
Від річки піднялися на квартал і повернули до того самого двору. Ворота пекарні тепер були відчинені. Даніель упізнав синю діжку всередині й подумав, що можна буде скоротити повернення.
Леон не зайшов. Показав на калюжу біля стулки. Відбиття верхнього поверху тягнулося через неї тонкою смужкою, хоча вітер стих. Дві цеглини, що раніше лежали під воротами, тепер стояли на ребрі.
— Я ними ланцюг притискав, — сказав він. — Лежали плазом.
Даніель подивився на стіну за воротами. Білий номер будинку розтягнувся й знову зібрався. Вони відійшли до перехрестя. Звідти край спотворення все ще було видно, а їхні власні тіні йшли по рівному асфальту. Нерівна смуга виходила з двору на вулицю, якою вони прийшли до річки. Знак біля того повороту тепер роздвоювався. Повернутися старим шляхом не могли.
— Значить, чекатимемо, — сказав Даніель.
— А якщо посунеться сюди?
У вузькому дворі за спиною вони не мали б іншого виходу. Даніель розгорнув карту на капоті покинутої машини.
— Через південну вулицю?
— Там вантажна брама. Вона не веде до нас. Вона веде до річки.
Леон показав ще одну риску, якої Даніель не розумів. Прохід між пральнею й котельнею з карти здавався тупиком; кур’єри користувалися хвірткою за пральнею, щоб не об’їжджати житловий квартал. Леон заходив туди вранці, але не знав, чи хвіртку не замкнули після події.
О 18:05 вони сіли в заглибині перед пральнею. Звідси видно було широку вулицю й повернення до мосту, а не лише браму за спиною. Даніель не став застосовувати Огляд: до видимого предмета на краю було далеко, і напрям у стійці вже не пояснював новий двір. Вони двадцять хвилин сиділи без руху й навичок. Від випитої води знову відчувся голод. Даніелів заряд повернувся до ста; Леон, коли підвівся, назвав дев’яносто.
— Коли побачив ту смугу біля автобуса? — спитав Даніель.
— Перед четвертою. Може, за десять хвилин.
— А перші цеглини — після нашого виходу, вже біля шостої. Дві різні точки.
Він поставив два часи поряд. Якби зранку повернутися до тієї самої брами й почекати, можливо, знайшовся б короткий проміжок. Однак зараз навіть положення краю біля автобуса вони не бачили. Даніель залишив між часами знак питання.
За пральнею справді була хвіртка. Вона відкривалася в бік котельні, де старий двірник сидів на табуреті й чистив яблуко кишеньковим ножем.
— Не зачиняйте, — сказав він. — Вийдете повз котел. Праворуч не можна, там пар.
Леон подякував на ім’я. Двірник попросив його занести повідомлення дочці, якщо мережа оживе: він тут, із ключами, живий. Даніель записав номер на чистій сторінці, щоб не змішати з часами межі. Таке повідомлення хоча б мало відправника.
Біля котла труба справді шипіла. Леон провів їх лівим краєм, через двір майстерні, потім двічі повернув у провулки, на яких Даніель загубив би щонайменше пів години. Ривком не користувався. Коли хотілося прискоритися, спинявся біля найближчого кута й чекав.
У депо повернулися о 19:34. Даніель зняв сумку правою рукою; підтримка передпліччя натирала шию, рана нила від ходьби. Пов’язка трималася сухою зовні. Емма посадила його на край уже зайнятого мата, оглянула пальці й поправила тканину під ліктем.
Леон показав Ніні прохід через пральню. Марк відсунув тарілку, коли почув, що назад ішли іншим шляхом.
— Туди на машині?
— Хвіртка, — відповів Леон. — Машину складайте дрібно.
Оскар поклав ключ від фургона назад на стіл. Тесса дивилася на карту, не на нього.
— Але міст є, — сказала вона.
— Є, — Даніель підсунув їй запис. — Оце ми бачили. Автобус не минули.
Вона провела пальцем по двох рядках і забрала копію, щоб прочитати братові. Даніель не виправляв того, як вона склала аркуш: небезпечний підхід сховався всередині, міст лишився зверху.
За дверима бокової кімнати жінка з пластиковим футляром спитала, чи можна подивитися на часи. Даніель віддав їй блокнот після того, як переписав повідомлення двірника. Вона почала з назви вулиці, не зі знака питання.
Марк тим часом дістав зі своєї шухляди ключ із червоною биркою.
— Якщо хочете справжній зв’язок, завтра треба на склад. Радіо аварійної бригади. І акумулятори, якщо вони ще там.
— З якого складу?
Марк показав місце на схід від депо, по цей бік річки. Потім поклав поверх карти телефон із фотографією Люсі.
— Тільки спершу домовимося, кого цим радіо шукатимемо.