Розділ 4. Місце на лавці

Жінка поставила перед Даніелем миску й показала на його праву руку.
— Притискайте. Лівою не допомагайте.
Він посунувся на лавці. Сумка під ногами зачепилася за підошву; діставати її не став. Марк уже звільняв прохід для Аронового візка. У кімнаті пахло мокрим одягом, милом і кавою, яку хтось заварив, але не встиг випити.
— Я Емма Рід, — сказала жінка. — Якщо стане паморочитися, кажіть до того, як упадете. Ми сьогодні вже посували меблі.
Вона повернулася до Арона. Даніель притиснув серветку поверх рани. Правий великий палець сіпнувся. На краю зору лишалося сімдесят; поруч із Зчепленням — заборона повтору.
Аронова сестра стала між лавкою й столом. Візок займав половину кімнати, але вона не відходила навіть тоді, коли Марк попросив пропустити його до вікна.
— Ім’я? — спитала Емма.
— Тесса. Він мій брат.
— Тессо, лишайтеся біля голови. Якщо він відповідає, дайте відповідати йому.
Вона спитала Арона про дихання й місце болю, оглянула ногу, попросила не пробувати вставати. Даніель бачив тільки її спину та Аронове обличчя. Від кожного доторку той дивився на сестру, наче вона могла заздалегідь сказати, чи буде боляче.
— Знімок потрібен, — сказала Емма. — Тут я його не зроблю.
— Можна везти? — Марк тримався за руків’я.
— Спершу хай полежить. Потім обговоримо, куди ви зібралися.
Марк відпустив візок. Емма підняла з підлоги звичайний стілець і посадила на нього Тессу. Від цього в кімнаті стало трохи більше місця.
Біля дверей з’явилася Ніна з чоловіком, у якого нижче коліна темнів рушник. Він намагався йти сам, але Ніна тримала його під лікоть.
— Івен знову промочив.
Емма одразу відійшла від Арона. Тесса підвелася слідом.
— Ви ж ще не закінчили!
— Зараз він дихає і говорить. Івен кровить. Сідайте поруч із братом.
Її голос не став гучнішим. Тесса ще мить стояла, потім сіла.
Ніна поклала Івенову ногу на низький стілець. О 13:05 Емма надягла рукавички, попросила притиснути рану і сама поклала долоню поряд із серветкою. Даніель очікував сяйва — нічого не побачив. Тільки Івен перестав сіпати ногою.
— Утримання. У мене є хвилина, — сказала Емма Ніні. — Підготуйте пов’язку. Це не зашиє поріз.
Ніна розгорнула пакет. Емма тримала руку на нозі, дивилася на годинник і відповідала Івенові, коли той питав, чи зможе завтра стати за верстат. Відповідала лише про зараз.
Даніель посунув миску ближче, щоб Ніні було куди покласти обгортки. Йому хотілося чимось допомогти руками, але для цього довелося б відпустити власну рану. Він притримав миску коліном.
За хвилину Емма прибрала долоню. Ніна продовжувала звичайне притиснення. Потім вони закріпили пов’язку, лишили Івенову ногу на стільці й домовилися, хто стежитиме за нею.
— Сімдесят п’ять, — сказала Емма, прочитавши щось перед собою. — Одне застосування забирає чверть. Коли я тримаю його, другого тримати не можу.
— Може, на мою теж вистачить, — сказав Даніель.
Емма подивилася на серветку під його правою долонею.
— Тут тиску вистачає. Заряд залишу на те, де не вистачить.
Вона присіла перед ним тільки після того, як Івен перестав питати про верстат. Зняла стару пов’язку, оглянула поріз, попросила поворушити пальцями. Праву руку Даніель тримав нерухомо на коліні, але мізинець усе ще дрібно стукав по тканині.
— Ви казали, після навички?
— Тремтіння. Сам поріз — металом.
— Бачу. Оніміння є?
— Немає.
Емма промила й закрила рану чистою пов’язкою. Даніель дивився на вікно, поки вона працювала. Звідси можна було побачити тільки двір і задню частину трамвая, що стояв у ремонтній залі. Він раніше ніколи не помічав, що в трамваїв так багато подряпин нижче вікон.
— Не затягуватиму її смужками. Край рваний, бруд усередині був. Потрібен належний огляд. Руку не навантажувати.
— Я нею не тримаю.
— Ви нею щойно посунулися на лавці.
Він прибрав лікоть із краю.
— І не лізти сьогодні на висоту. Я не знаю, що робить ваш тремор із рівновагою.
— Уже слабшає.
— Добре. Дочекайтеся, поки мине.
Вона написала час огляду на клаптику паперу й підсунула його під край еластичного рукава, який допоміг утримати передпліччя біля тіла.
Марк повернувся з кухлем води. Поставив так, щоб Даніель міг узяти його правою.
— Вона всіх так, — сказав він.
— Чую, — відповіла Емма з-за столу.
— Я на це й розраховував.
Марк сів на порожній кінець лавки. Телефон тримав екраном униз. Даніель запитав, чи він додзвонився.
— Ні. Її останнє повідомлення було о восьмій сорок. Вийшла допомагати волонтерам біля школи. До якої машини сіла — не написала.
— Є хтось, кому можна передати запит?
Марк показав на телефон.
— Ось цей шматок скла наразі передає мені, що я погано натискаю.
Даніель дістав свою рацію. Вона зашипіла, потім видала уривок чужого слова. Марк покрутив її в руках, не торкаючись тріснутого екрана.
— Коротка. І пошкоджена. Звідси всього східного берега не покличеш.
— Вона ще передавала.
— Може й передавати. Мені треба знати, що на тому боці почули.
Він повернув рацію. Потім підвівся: за дверима його вже кликали через несправну засувку.
О тринадцятій сорок Даніель узяв кухоль. Вода не пішла хвилею. Він поклав олівець на обкладинку, притримав правим пальцем, відпустив. Палець залишився рівний. Заборона біля навички зникла. Ліва рука боліла так само, коли він спробував зручніше влаштувати її під рукавом.
Ніна дала йому аркуш із прізвищами.
— Можете переписати розбірливо? У мене тут «один у синьому», а він образився.
— Хай скаже ім’я.
— Я питала. Сказав: «Ви мене щодня бачите».
Даніель усміхнувся й залишив аркуш на колінах. До 14:40 він сидів, записуючи тих, кого Ніна приводила або називала з порога. Не підводився й не використовував навичок. Емма час від часу проходила повз, не дозволяючи поставити сумку на плече.
Заряд повільно повернувся до ста.
У списку виявилося тридцять двоє. Восьмеро дітей і підлітків; решта дорослі. Двоє зараз були надворі, але мали тут свої торби й місця. Даніель відмітив їх окремо, щоб ніхто не подумав, ніби вони загубилися. Емма назвала п’ятьох, кого не можна було залишити з самою пов’язкою: Арон, Івен, Клара з підозрою на перелом руки, Нільс із травмованою кісточкою, Рут із глибокою раною ноги. Себе він записав шостим, придатним ходити.
Ніна звірила імена з людьми у дворі. Потім привела чоловіка з двома ключами від комори.
— Це запас на зміну, — сказав він. — Не на весь район.
— Давайте спершу подивимося, — відповів Даніель.
Той відчинив шафу тільки після того, як Ніна пообіцяла записувати, що беруть. За дверима було тісно: коробки з сухими порціями, запечатані водяні каністри, пакунки з одноразовими тарілками. Знайдене здалося Даніелеві багатством. Ніна відразу почала рахувати людей замість коробок.
— На дві доби, якщо всі залишаються, — сказала вона після перерахунку. — І якщо не приходять нові.
Чоловік із ключами склав руки на грудях.
— А якщо прийдуть?
— Перерахуємо. Не будемо казати, що тут місяць проживемо.
Даніель записав сто дев’яносто дві повні харчові порції й двісті п’ятдесят шість літрів запечатаної питної води. Відкриту каністру з технічного приміщення до питного списку не включили. Ніна знайшла для двох ліхтарів вісім свіжих пальчикових батарейок і записала окремо. У медичній коробці після вже наданої допомоги було сорок стерильних серветок; Емма сама порахувала бинти, рукавички, пляшки для промивання й ліки. Частину принесла зі своєї сумки, частину їй передали працівники. Без неї Даніель не став би розрізняти придатний запас і просто коробку з написом.
— А хто відповість за накладну? — спитав чоловік із ключами. — Я комірник. Мене завтра спитають, чому порожня шафа.
Даніель підписав нижній край аркуша, додав час і показав Ніні місце для її підпису.
— Напишіть, що відчинили при нас. Кількість є. Решту комори поки не чіпаємо.
— Ерік, — сказав чоловік. — Мене звуть Ерік. А не «той із ключами».
Даніель дописав ім’я. Ерік забрав один ключ, другий поклав перед Ніною. Потім перевірив усі додавання. На воді вони розійшлися на два літри: маленька пляшка стояла за коробкою й потрапила до списку двічі. Виправили список до оголошення: двісті п’ятдесят шість літрів.
Емма назвала решту свого рахунку: двадцять бинтів, дванадцять пар рукавичок, чотири півлітрові пляшки для промивання, тридцять шість таблеток знеболювального в підписаних упаковках. Ліки залишила у себе. Даніель записав кількість, але графу видачі доручив їй.
— Воду з крана перевіряли? — спитала Ніна.
— Зараз із нього не тече, — відповів Ерік. — Можу лише відкрити ще раз.
— Тоді це наш запас, а не запас плюс те, що, може, прийде.
За дверима Оскар сперечався з водієм службового фургона. Той хотів везти Арона просто зараз, поки машина заводилася. Тесса вже піднялася, коли Даніель попросив назвати маршрут.
— До автомобільного мосту. Далі на захід. У мене дві каністри по п’ять літрів.
— Ви сьогодні там проїжджали?
Водій не проїжджав. Чоловік на велосипеді сказав йому, що міст стоїть; інша жінка біля воріт — що від мосту нічого не лишилося. Поки вони сперечалися про те, кого слухати, Арон спробував спустити ногу з візка. Емма повернула її на підкладку.
— Він не сидітиме в машині годинами, поки ви вибираєте дорогу.
Оскар забрав ключ від фургона, поставив каністри поряд із водою, але в окремий ряд. Даніель записав і їх. Машину лишили в зовнішньому дворі: дістати можна було, не відкриваючи небезпечної зали. Тесса мовчки розстебнула вже зібрану торбу. Даніель допоміг повернути під Аронову голову складену куртку, підтримуючи край тільки правою долонею.
Ерік спитав, чи використане потім повернуть. Емма показала йому Івенову пов’язку.
— Оцю?
Він подивився на неї й поклав свій ключ на стіл. Залишився біля Ніни перевіряти кількість коробок.
Коли з запасом розібралися, з’ясувалося, що спати всім ніде. У побутовій кімнаті ще можна було покласти кілька матів, але не між столом і виходом. Хтось запропонував ремонтну залу.
Даніель пройшов туди разом із Марком. У залі стояли два трамваї; над одним висів механізм підіймання, на підлозі темніла вода. Марк вимкнув доступний привод, закрив прохід під піднятою деталлю й відвів їх до бокової кімнати відпочинку. Стеля там була нижча, зате нічого не висіло над майбутніми місцями.
— Тут двадцять двоє помістяться, — сказала Ніна. — Решта зі мною біля пункту.
— Залиште прохід, — попросив Даніель. — І ці двері мають відкриватися зсередини.
Засувка заїдала. Марк зняв її звичайною викруткою й залишив двері підпертими упором. Даніель лише тримав ліхтарик правою рукою.
У кутку жінка з пластиковим футляром відсунула свій рюкзак від виходу. Двоє хлопців почали розкладати мати; на третій уже сіла Клара, бо довго стояти зі своєю рукою не могла. Місця ставали чиїмись відразу, щойно торкалися підлоги.
О 15:05 Емма дозволила Ніні взяти чергування на пів години й нарешті сіла в коридорі. Івен був поряд, Рут навпроти; Даніель бачив, як вона переводить погляд з однієї пов’язки на іншу, але не встає. Потім вона з’їла свою холодну порцію, принесену в сумці, й сказала, що заряд піднявся до дев’яноста.
— То завтра можна всіх? — запитала Тесса.
— Усіх що?
— До клініки.
— Спершу дорога. І підтвердження, що нас там можуть прийняти. Зараз мене питають про прийом родичі двох різних пацієнтів, а самій нема ким замінитися.
Тесса нахилила голову.
— Якщо треба, я біля Арона чергуватиму.
Емма подивилася на неї уважніше й показала, коли її кликати. Тесса повторила умови. Потім прибрала свій стілець ближче до стіни, звільнивши шлях.
Годинник уже підходив до четвертої дня. Даніель перевірив час ще раз. Кімната встигла стати пунктом із чергою, коморою зі списком і місцем, куди повертатимуться люди. Він залишив свій блокнот на столі відкритим, щоб Ніна могла дописувати.
За дверима хтось посварився з Марком. Даніель упізнав у суперечці слово «міст» і підвівся.
Юнак у кур’єрській куртці тримав за сідло велосипед із проколотим заднім колесом.
— Він стоїть, — сказав юнак. — Я його бачив.
— А двоє людей кажуть, що впав, — відповів Марк.
— То хай скажуть, який.
Даніель вийшов у коридор. Юнак глянув на його пов’язку, потім на каску в правій руці.
— Якщо ви теж скажете «там обережно», я вже почув. Мені треба насос для колеса.
— Спершу скажи, де саме ти був, — попросив Даніель. — Насос потім знайдемо.