Розділ 3. Вага

— Я можу відвести навантаження, — сказав Даніель.

Сивий чоловік навіть не повернув голови.

— А я можу дати тобі лом. Почнемо з того, що є?

Він стояв збоку від перекошеної платформи, тримаючи руків’я низького вантажного візка. Візок застряг під ближнім краєм рами; його колеса вже не котилися. Позаду жінка в запиленому светрі намагалася підсунути дерев’яний брусок.

Чоловік на землі поворухнув ногою і скривився.

— Ароне, не тягни, — сказав сивий. — Чую тебе. Ніна зараз принесе ще.

— Воно опускається.

— Бачу.

Даніель обійшов їх зовні. Платформа була заввишки приблизно до стегна, звичайний настил біля ремонтних воріт. На ньому залишилися два порожні ящики й затиснутий у кутку візок для деталей. Ліва ніжка склалася; права стояла навскіс. Рама ще трималася біля стіни, але край поволі тиснув на низький візок.

Арон лежав у просвіті збоку. Черевик потрапив під зігнуту сходинку; коліно було вільне. Якби Даніель потягнув його до себе, нога не вийшла б — повернулася б.

Ніна відійшла до дверей із бруском. Сивий крикнув, щоб вона взяла ще широку підкладку під основу.

— Ви Келлер?

— Марк. Якщо прийшов із претензією, черга праворуч.

— Даніель Восс. Оглядаю конструкції. Мені сказали, ви знаєте східний двір.

— Знав його о восьмій.

Марк нарешті подивився на нього. Погляд затримався на прив’язі й касці, потім повернувся до візка.

— Забери сумку з виходу. Тут нам його везти.

Даніель відсунув сумку до стіни навпроти. Не тієї, до якої кріпилася платформа. Тут він ще міг зосередитися на дрібницях.

У дворі не було чорної смуги. Під ногами лежав старий бетон із плямами мастила. Біля воріт стояла окрема сталева колона; Даніель бачив її основу, болти, неушкоджений шов. Платформа не торкалася колони. Між ними було кілька кроків.

— Що сталося?

— Ставив ящик. Повело ніжку, — сказав Арон. — Я зістрибнув. Нормально зістрибнув.

Він затих і повільно вдихнув. На щелепі сіпнувся м’яз.

— Дихати болить? — спитав Даніель.

Арон кивнув.

— Не витягуйте мене за руку.

— Не будемо.

Марк підсунув під колесо клин і прибрав руку. Лише тоді відпустив руків’я. Рама знову скрипнула. Клин втримав візок; Даніель бачив, як гума колеса розплющилася під вагою.

— Ніно, швидше.

— Я сама їх не підніму!

Вона показала на два бруси всередині дверей. Марк уже збирався відійти, та платформа хитнулася, і він залишився біля неї.

Даніель підійшов до брусів. Один був розщеплений уздовж волокон. Другий — короткий, важкий, зі старими гніздами від болтів. Разом із Ніною він переніс цілий брус до безпечного боку. Розщеплений залишили.

— Далі що? — спитала вона.

— Марк скаже.

Він хотів обійтися звичайними засобами. Рама, втім, опускалася швидше, ніж вони знаходили, що під неї підкласти. Просвіт над Ароновим черевиком майже зник. Марк простягнув руку до сходинки й одразу забрав її: край змістився.

— Нам треба втримати її, поки підсунемо опору, — сказав Даніель. — Не піднімати. На кілька секунд.

— Чим?

Він показав на колону.

— Можу зв’язати раму з нею. Новою навичкою.

Марк помовчав.

— Випробував?

— Огляд. Саме зчеплення — ні.

— Тоді не ставай під раму.

Даніель і не збирався. Йому не сподобалося, що Марк вирішив за потрібне це сказати.

На телефоні було дванадцять нуль шість. Заряд лишався дев’яносто п’ять. Даніель обрав Огляд і дивився на ближню раму.

Риски покотилися до складеної ніжки, потім розбіглися вбік. Частина сходилася до стінового кріплення. Інша йшла через перекошену праву ніжку до бетону. Ближній край тиснув униз — на візок, який Марк щойно застопорив.

Даніель відчув полегшення. Стінове кріплення все ще брало навантаження. Він не мав утримувати весь настил. Тільки забрати з візка ту частину, яка заважала підкласти брус.

Десять секунд закінчилися. Дев’яносто одиниць.

— Кріплення до стіни ще працює, — сказав він. — Якщо відведу цей край, встигнете поставити?

— Праву ніжку теж веде, — відповів Марк.

Даніель глянув на неї. Вона стояла криво, але не рухалася. Візок тримав ближню сторону. Арон знову спробував поворухнути черевиком і вилаявся так тихо, ніби боявся образити платформу.

У Даніелевій голові вже склалася послідовність: зв’язати, підкласти, звільнити. Вона була коротка і зрозуміла. Не треба було чекати, поки вони знайдуть ще одного дорослого чи принесуть домкрат. Кілька секунд. Він бачив напрямок.

Він не бачив числа.

— Підготуйте брус, — сказав він.

Даніель торкнувся колони, не знімаючи рукавиці. Зосередився на позначенні й дочекався, поки на сталі проступить маленька світла риса. Ціла секунда виявилася довшою, ніж він думав.

Потім повернувся до ближнього краю. Рама була в межах досяжності з боку; лізти під неї не довелося. Він притиснув до металу кінець оглядового стрижня й утримав контакт. Друга риска з’явилася на рамі.

— Готовий? — спитав Марк.

— Так.

Марк і Ніна тримали брус за кінці. Просунути його можна було збоку, не опиняючись під настилом. Даніель відійшов на пів кроку від гострого краю, обрав обидві мітки й активував Зчеплення.

Нічого не спалахнуло.

Скрип припинився. Край завмер. Риски на колоні й рамі потемніли, ніби сталь під ними стала глибшою.

Заряд упав до сімдесяти.

— Давай, — сказав Даніель.

Ніна нахилилася до бруса. Марк потягнув його з іншого боку.

Права ніжка смикнулася й склалася.

Даніель зрозумів, що сталося, ще до болю. Тепер кріплення біля стіни не втримувало платформу від повороту. Вся частина, яка мала просто дочекатися підпірки, повалилася на його зв’язок.

Біль пройшов від пальців до плечей. Руки судомно розкрилися. Світлі риски погасли, край рами впав і гримнув об візок. Даніель відсахнувся, та ліва рука вже ковзнула по загнутому листу обшивки.