Зчеп
Коли електричка проїхала слово «…НЯКИ» на напів-обваленій табличці із назвою платформи, Микита Ігнатенко, тихо матюкнувшись, похапцем кинувся у сірий тамбур до стоп-крану. На червоній ручці бовталася давно зірвана пломба. Поряд якийсь веселун намазюкав на фанерній обшивці великими жирними маркерними літерами: «Зірви джек-пот!». Ігнатенко смикнув важіль на себе, вагон хитнуло, але після короткої затримки він знов вперто почвалав вперед. В старому динаміку над головою Ігнатенка коротко цокнуло, і перекручений заїждженою мембраною голос гавкнув: «Відійди від стоп-крану!..», додавши декілька зіжмаканих внутрішньою радіопередачою епітетів. З вагону долетіли окремі вигуки схвалення і вибух реготу веселої компанії. Очевидно, машиніст був знайомий зі звичкою роззяв, що проїжджають свої зупинки, як Ігнатенко, зловживати механізмом екстреної зупинки потягу для затримання рухомого складу – і не повівся на вибрик. Він явно був готовий дотягти цей електропоїзд до наступної платформи попри що: чи то у вагонах за його спиною трапиться пожежа, чи землетрус чи повінь. Стало зрозуміло, що на додачу до дня, наповненого натхненним ломовим длубанням вздовж ділянки номер шістсот п’ятдесят, додається ще і вечірня прогулянка відстанню у зайві три кілометри. Зітхнувши, Ігнатенко закурив червону «прилуку» і став апатично рахувати номери стовпів, які залишалися до передостанньої зупинки на цій гілці.
Безлюдна станція із дивною назвою «Бобри» була рівновіддаленою від будь-якого населеного пункту, якщо не враховувати невеличкого поселення залізничників біля станції «Лісництво», куди Ігнатенко тепер направляв свої кирзові стопи. Колись в «Бобрах» стояла прекрасна озерна станція з причалом, вздовж якого на хвилях озера качалися човни і катамарани – з міста на вихідні сюди приїздило чимало народу. Та з часом озеро затяглося ряскою, пісочний пляж поріс рогозою, і місцевість стала повільно перетворюватись на велике болото, що кожного травня ревіло від рокоту жаб і дзищання комарів. Через болото до райцентру тягнувся двоколійний залізничний міст, за яким починалася сіра довга насип, що зникала за поворотом.
Попри назву, жодних бобрів у цій місцині не водилося споконвік – вони обходили брудну річку стороною, і гатили греблі набагато північніше. Станцію оточувала занедбана змішана лісопосадка, де серед дерев тут і там біліли гори омитого дощами сміття. Від бетонної будки зі слідами кострів під облупленим навісом вздовж озера вилася проста асфальтова дорога, що вела до Великих Щаблів. Перед Ігнатенком, однак, лежав інший, менш рівний і майже неосвітлений шлях – поросла травою стежка крізь лісосмугу. Цією стежкою майже ніхто, окрім Ігнатенка, не користувався – принаймні, він ніколи не зустрічав на ній нікого: ані грибників, ані велосипедистів, ані просто випадкових дачників, які б чвалали з приміської електрички. Лише рідкісні поїздки місцевих фермерів у цьому напрямку підтримували принаймні деякі межі шляху бачними у сутінках, які зараз згущувалися над лісом. В принципі можна було б дійти і шпалами, але Ігнатенко працював на залізниці давно, і бачив не одну купу перекручених товарняком кінцівок, які ще декілька хвилин назад були ходячою, думаючою людиною. На його пам’яті на відрізку «Бобри» – «Лісництво» таких було за останні п’ять років троє: двоє пенсіонерів-дачників, які вирішили перейти залізничну колію прямісінько перед поїздом «Київ-Одеса», і один п’яний студент, що після сварки з дівчиною у Великих Щаблях на Івана-Купала минулого року вирішив йти додому вночі, і був розчавлений вагонами з рідким аміаком.
Похмурі думки ніби згущалися над Микитою, він мотнув головою, ніби пробуючи відігнати їх, і підняв комір, щоб прикрити потилицю від пронизливого вітру, що несподівано пробіг над колією. Трава на стежці перед ним вже встигла витягтися за сезон, і Ігнатенко подумки подякував начальству за видані йому на початку року нові кирзачі – в «цивільному» вбранні йому було б важче пробиватись крізь зелену парость на шляху. Було б, звичайно, ще гарніше, аби поїзди ходили частіше, але… Ігнатенко вже почав подумки складати листа із конструктивними пропозиціями, який він, залізничний інженер, коли-небудь таки напише, і відправить у МінТранспорта… але раптом всі ці думки розлетілися, наче зграя ворон, коли Микита помітив на узбіччі лісної стежки жінку, що безпорадно озиралася по сторонам, ніби не знала, куди їй йти. На ній було світле просте плаття, темно-синя вітрівка поверх нього, високі гумові чоботи. Волосся на голові було скуйовдженим, але так, ніби ще недавно воно було розчесаним, і різкий порив вітру розтріпав його.
Коли Ігнатенко показався на дорозі, жінка здригнулася, побачивши його здалеку, але одразу ж зітхнула з полегшенням і, простягнувши руки до нього, промовила слабким, дрижачим голосом: «Допоможіть!».
У цьому жесті було стільки болю і відчаю, що Микита навіть не злякався від її несподіваної появи – невідома ніби винирнула з-за дерева, коли він найменш цього очікував. Щоб запевнити її у своїй доброзичливості, Микита помахав обома руками здалеку. Порівнявшись, він ввічливо поздоровався. Жінка відповіла на привітання, і чомусь одразу ж замовкла. Повисла незручна пауза. Ігнатенко трохи подумав, і вже збирався спитати незнайомку, чи потрібна їй допомога – і, якщо вона продовжить мовчати, ввічливо попрощатись, і йти далі – коли вона прокашлялася і, відводячи очі вбік, ніби їй було незручно питати про це незнайому людину, нарешті промовила:
«Скажіть… Я розумію, що це дивне питання, але… Де я?».
Ігнатенко очікував чогось подібного. Із жінкою явно щось трапилося, і тепер він був у цьому впевненим, і відчував, що має їй допомогти.
«Приблизно у п’ятистах метрах від станції Бобри», відповів він.
«А як я сюди потрапила?»
Микита уважно подивився на незнайому. Вона трохи хиталася, переминаючись з ноги на ногу, але явно не була п’яною. «Дозвольте-но…», пробурмотів він, присвічуючи своїм залізничним ліхтарем на її потилицю. В довгому розпатланому темному волоссі жінки у світі ліхтаря відблиснули червоним вогкі згустки нещодавньої крові. На голові запікся товстий шар бурої м’якої корости, схожої на кров’яну ковбасу – вочевидь, туди прийшлася основна маса зіткнення голови з чимось важким і швидким. В уяві Микити пронеслося декілька залізничних сценаріїв: похід вздовж колії, несподіваний поїзд, що підійшов з-за рогу, осліплена циклопічною фарою локомотиву, нічна перехожа застигає перед рухомим складом… контакт… за годину вона приходить до тями посеред кущів і… Важкий камінь, що відлітає з-під колеса товарняка, і кулею контузить нічого не підозрюючу збиральницю грибів… Колода падає з погано закріпленого штабелю… Втім, гадати зараз було марно. Треба було вивести поранену принаймні до станції, і звідти викликати «швидку», або міліцію, або і тих, і тих.