Вона. Розділ 10

-Пані Монфор ,прибули батьки Елвіна з адвокатом. 

-Нехай заходять.

Після суду скандальної моделі у мене було ще одне слухання.

Судили мене.

Саме у моїй лікарні помер хлопчик і я була цьому причиною. Звісно грати мені не загрожували. Я мала хорошого адвоката ,який працював на нашу родину ще з часів університету. З Людвігом ми колишні,але залишились у хороших дружніх стосунках ,тож найняти його не було проблемою.

Справа була складною ,адже хлопчик мав шанс на порятунок  і я прекрасно знала ,що пораненню такої величини не допоможе шов ,однак я посміла ризикнути заради життя свого пацієнта. Якби я цього не зробила він помер би просто на операційному столі ,чого я точно не хотіла допустити . Якщо буде хоча б мізерна надія на порятунок,я буду за неї боротись. Елвін прожив трішки довше ,аніж йому було відведено. В цьому і полягає моя професія - боротись зі смертю.Та я не можу засуджувати батьків. Вони втратили єдиного сина і втратили надію на щасливе життя. В такому стані не всі зможуть зробити правильний вибір. 

Суд завершився в мою користь. Звісно вони були розлючені на мене ,але через два дні вони вибачились і нарешті наважились забрати тіло сина з моргу. У нашій лікарні заборонено так робити ,адже ми маємо договір із поліцією ,але головна тут я ,тож зробила невеличке виключення із правил. 

-Доброго дня ,лікарю Монфор. Ми приїхали за нашим сином - заговорив чоловік років під сорок.Батько хлопчика. Він стояв поруч із жінкою ,яка ,здається ,плакала без перестанку місяцями. Чоловік підтримував її правою рукою ,аби та не зомліла.

-Звісно ,ходімо. 

Я підвелась із крісла і поклала ключі від моргу в кишеню халату.

Наступні десять хвилин пройшли у тиші. Ніхто не задавав питання ,а просто мовчки слідували за мною та медсестрою. Сьюзі була невеликого зросту із зібраним волоссям в хвіст,що хилитався у різні сторони кожен раз як вона йшла. Я ледь стримувалась ,аби мене не знудило у ту ж хвилину. 

Лікарня була не маленька ,тож аби дістатись до самого останнього поверха, на якому був розташований морг,нам знадобилось декілька хвилин проїхати на ліфті. Хлопчик лежав у сховку номер 96 ,поруч із вбивцями ,наркоманами та слідчими поліцейськими. Не сама приємна компанія ,але нічого не вдієш. Люкс капсул у нас наразі не було. 

-Д-де наш хлопчик ? - сумним голосом процідила мати. 

-Ось тут пані. 

Сьюзі вказала рукою на номерок сховку ,а згодом відчинила його. Я стояла по заду усіх і дивилась ,як батьки повільним кроком приближаються до тіла і повільно підіймають простиню. Мати не стримала свого болю ,різко опустилась на коліна ,що мені здалось вона зламає їх. Я вже наважилась підійти до них ,але переді мною піднялась рука ,яка не дала пройти. Це був їхній адвокат ,імені якого я не знала і не дуже горіла бажанням дізнатись .

-Краще не варто. 

-Дати їй просто зламати собі ноги? Від такої сили падіння там точно зійшли з місця колінні чашечки. 

-Я поважаю ваше стремління виконувати свою роботу ,але в даний момент це не підходящий час. 

Я підняла голову доверху. Чоловік був вищий за мене ,у чорному класичному костюмі. Зовнішнім виглядом він нагадував мені більше персонального охоронця ,ніж адвоката. Лиса голова ,чорні окуляри на пів лиця і смаглява шкіра,а його голос здавався глибше чорної діри у космосі ,але водночас я чула у ньому ніжність та співчуття.

-Я розумію їхній біль. Смерть завжди приходить у моменти коли ти цього очікуєш найменше. Своя смерть не болить взагалі ,а от смерть близької людини... Вона набагато гірша за смак самої гіркої і пекучої отрути на язику.

-Досить цікаве порівняння. І дуже влучне. Ви бачили ,напевне, багато смертей і багато страждань рідних. 

Ну ,як сказати. Зазвичай я оперую бандитів ,або людей у яких немає сім'ї чи близьких. Операціями ,,нормальних " людей займаються мої працівники. Це насправді вперше ,коли я бачу рідних біля тіла. Тож я не промовила ні слова ,а просто стояла мовчки. Ми дивились на них ,поки Сьюзі ,ледь стримуючи сліз ,намагалась заспокоїти матір і підтримати. Бідолаха ,треба буде запросити її сьогодні бо кабінету і заварити їй чаю. 

Вона ще з дитинства переживала втрати. Її батьки були убиті в результаті перестрілки і невеличкий бізнес батьків був на її плечах. Дівчина не змогла йоги тримати і продала його мені ,а на зароблені від цього гроші закінчила навчання у медичному і я взяла її до себе на роботу. Сьюзі була досить емоційна ,іноді занадто. Колись я провела з нею консультацію.Я намагалась знайти до неї підхід і допомогти їй заспокоювати себе в таких ситуаціях. Не допомагало нічого ,і тоді я просто заварила їй час на травах із Індії. Її це допомогло. Звісно справа не лише у травах. В Індію я їхала по справах за договором про наш специфічний товар і в знак пошани і привітання мені запропонувати спробувати одну настоянку. Тепер цей флакончик із рідиною знайшов свого господара . Кожен раз у чай Сьюзі я підливаю одну краплю цієї настоянки ,яка допомагає їй розслабитись .

Або мені почулось ,або десь заграла музика. Звук був слабких і можливо присутні в цій кімнаті його не чули ,однак я почула. Схоже хтось грав на старому роялі ,який стояв на поверх ніжче. Вхід туди знала лише я ,Еріка , Сьюзі та кільки лікарів ,що замінювали обладнання в операційній. Однак зараз майже ніч,Сьюзі тут ,зі мною ,а Еріка швидше за все зустрілась із тим хлопцем з клубу. То хто тоді там,у низу ?

-Сьюзі , я викличу Джері ,щоб допоміг тоді погрузили тіло і вивезти звідси. Прошу пробачення ,та я маю не відкладене біло. 

Різко повернувшись до дверей я направила по дорозі до зали з роялем. Поки я йшла ,у голові було безліч запитань. Хто може на ньому грати ? Хто і як дізнався всіх туди ? Рояль стояв там ще за часів мого діда ,а по його смерті батько заборонив туди і близько підходити і зробив із зали склад медикаментів та обладнання. Я ходила туди дуже рідко ,адже грати не вміла. І зараз дехто ,якимось чином знайшов вхід ,сидів за роялем і вигравав місячну сонату Бетховена.