Глава 18.."День третій"

Ельдор лише тепер зрозумів, до чого той веде. Але відповідати було нічим.

— Що за маячню ти, чорт забирай, несеш?

Натовп мовчки дивився на Ельдора. Усі чекали. Пояснення. Заперечення. Виправдання. Або зізнання.

Сивий чоловік, як і раніше, стояв на своєму місці, з неприхованою цікавістю спостерігаючи за тим, що відбувається.

Спершу Ельдор хотів захищатися. Сказати, що все це брехня. Та бажання сперечатися швидко згасло.

Він лише зробив кілька повільних кроків уперед, обвів присутніх поглядом і важко зітхнув.

— Який же ти... жалюгідний.

Обличчя Самра миттєво налилося кров'ю. Він рвучко смикнувся до шаблі.

Але запізно.

Кулак Ельдора вже летів уперед.

Глухий удар.

Він із усієї сили врізав Самру просто в ще не загоєну рану.

Самр зігнувся навпіл, захлинаючись повітрям.

Десь у натовпі пролунав здивований шепіт.

Ельдор завмер.

Що я щойно зробив?..

Він опустив погляд на свою руку.

Лють ще вирувала всередині, затуманюючи свідомість. Та щойно Ельдор усвідомив, наскільки неприродною була ця злість, вона так само раптово зникла.

Наче її й не існувало.

На мить йому навіть здалося, що тілом керував не він. Ніби він усе ще контролював свої рухи... але самі емоції підштовхували його діяти.

Із натовпу пролунав до болю знайомий зверхній голос:

— А я не здивований, що твою групу перебили. Такий слабак...

Лазар стояв зі своєю незмінною посмішкою, а позаду нього мовчки застигли двоє супутників.

Він перевів погляд на Самра й усміхнувся ще ширше.

— Давай вгадаю... Коли їх убивали, ти тікав?

Обличчя Самра ще більше перекосилося від злості.

Тоді Лазар повернувся до Ельдора.

— А ти, схоже, нарешті зрозумів, що іноді треба брати справу у власні руки.

Він коротко кивнув.

— Схвалюю.

Натовп, здавалося, не був аж надто здивований ні звинуваченнями Самра, ні вчинком Ельдора.

У голові Ельдора повільно почало складатися розуміння.

Найслабші. Найдобріші. Найм'якші серцем...

Уже залишилися лежати в тих коридорах.

— Досить балачок.

Голос сивого чоловіка миттєво змусив усіх обернутися.

Він, як і раніше, стояв із суворим, незворушним обличчям. Та чомусь Ельдору здалося, що десь у глибині його погляду промайнуло задоволення.

— Смерть — частина життя.

Він зробив коротку паузу.

— Сильний виживає. Слабкий помирає.

Його голос залишався таким самим байдужим.

— Я не засуджую вбивства.

— Але й не залишаю їх без наслідків.

Позаду нього з темряви почувся лязкіт обладунків.

Один за одним звідти вийшли лицарі.

Ельдор уважно стежив за кожним із них.

Першим покликали Лазара.

Коли лицар підійшов до нього, Лазар лише всміхнувся.

Він урочисто відкинув волосся з лоба так, ніби чекав не покарання, а нагороди.

За мить на його шкірі почала проявлятися мітка.

Збоку це виглядало так, ніби сам простір випалював її просто на лобі.

Спершу з'явилося рівне коло.

Потім тонкі лінії.

Але цього разу вони не просто розходилися в різні боки. Вони перепліталися між собою, поступово утворюючи знайому форму.

Лише тепер Ельдор зрозумів, що це був павич із розкритим хвостом.

Наступним лицар підійшов до Зеніта.

Той спершу інстинктивно відсахнувся, але за мить лише важко зітхнув і дозволив торкнутися свого лоба.

Цього разу мітка проявлялася значно довше.

Усередині правильного кола повільно вимальовувався ведмідь.

Залою прокотилося приглушене гудіння.

— Ведмідь...

— У кожного різний звір?

— Що це взагалі означає?

Один із хлопців упевнено фиркнув.

— Хіба не очевидно? Це родові звірі. Символ крові кожного роду.

Кілька людей схвально закивали, ніби ця відповідь усе пояснювала.

Ельдор лише мовчки відвернувся.

Він не хотів, щоб хтось навіть спробував зазирнути під його капюшон.

Останнім лицар підійшов до Самра.

За кілька секунд на його лобі проявилася ще одна мітка.

Усередині кола застиг дикий кабан.

Ельдор одразу помітив дивну річ.

Люди майже непомітно почали відходити.

Не від одного лише Самра.

Від Лазара.

Від Зеніта.

Від кожного, хто тепер носив мітку.

Вперед вийшла одна з дівчат. Її руки тремтіли, але вона все ж наважилася заговорити.

— Для чого це все?..

Усі погляди миттєво звернулися до неї.

— Цієї ночі... моя група...

Її голос затремтів.

— Усі загинули.

Сивий чоловік спокійно дивився на неї.

— Так.

Його байдужість лише сильніше різонула по серцю.

— Бо сила не народжується в спокої.

Він зробив коротку паузу.

— Гросайд не створює сильних.

— Він відсіює слабких.

Його погляд повільно ковзнув по натовпу.

— Ті, хто не здатен пережити першу ніч... ніколи не пережили б справжній світ.