Глава 17."Світанок"

Перший шок скував усіх.

Треба забиратися звідси.

Ельдор поспішно відступав, наскільки дозволяла рана .

Група Самра теж не зволікала.

Скрегіт металу розітнув коридор. Один за одним вони вихоплювали зброю й наставляли її в бік темряви.

Здавалося, темрява завмерла.

Самр виглядав напруженим, але, схоже, ще не усвідомлював, наскільки небезпечний їхній противник.

— Хто посмів напасти на нас?! — гаркнув він. — Я не прощаю ударів у спину! Живим ти звідси не виберешся!

Його голос луною прокотився коридором.

Відповіді не було.

Лише мертва тиша.

Вона тривала так довго, що здавалося, ніби минула ціла вічність.

Зрештою Самр трохи опустив шаблю.

— Утікла, паскуда... Нічого. Я все одно тебе знайду.

Інші теж почали послаблювати стійку.

У ту ж мить із темряви вирвалися два величезні гаки.

Вони блискавично врізалися одному хлопцеві в бік, а другому — просто в плече.

Ланцюги різко натягнулися.

Хлопці навіть не встигли скрикнути.

Їх із нелюдською силою потягло назад, і за одну мить вони зникли в темряві.

Трісь!

Трісь!

Свічки одна за одною почали згасати.

Темрява знову поповзла коридором, цього разу значно швидше.

Усі синхронно відступили на кілька кроків.

Низький хлопчина, який раніше підкрався до Ельдора, перелякано обернувся й кинувся навтьоки.

— Біжіть, дурні!

Він не встиг пробігти й десятка метрів.

Із темряви блискавкою вилетів гак.

Він із глухим ударом увігнався хлопцеві просто в шию.

Навіть не давши йому закричати, ланцюг різко натягнувся.

За мить хлопця вже затягло в темряву.

На кам'яній підлозі залишився лише кривавий слід, що тягнувся в чорну безодню.

Ельдор, притискаючи живіт обома руками, крізь біль намагався бігти швидше.

Звернувши за поворот, він завмер.

Остання надія розбилася вщент.

Коридор закінчувався глухою кам'яною стіною.  

Тіло Ельдора неконтрольовано тремтіло.

Страх.

Відчай.

Вони повністю поглинули його.

Він повільно відступав до глухої стіни, що не залишала жодного шансу на втечу.

Позаду один за одним вибухали крики.

Та незабаром і вони стихли.

Їх змінили важкі кроки.

Вони долинали попереду.

Повільні.

Розмірені.

І з кожною миттю ставали дедалі швидшими.

Ельдор виставив перед собою кинджал і, затамувавши подих, чекав, хто з'явиться з-за повороту.

Раптом звідти вискочив хлопець.

Ельдор побачив, як обличчя, ще мить тому сповнене надії, миттєво перекосилося від відчаю.

У його руках був меч.

Повільно, майже машинально, він ішов до Ельдора.

Погляд згасав, стаючи порожнім.

Сльози текли по його щоках.

Погляд згасав, стаючи порожнім.

— Все марно...

Він ледь ворушив губами.

— Виходу немає.

Щойно ці слова злетіли з його вуст, позаду нього згасли свічки.

Хлопець панічно засмикався, перебираючи ногами, ніби хотів утекти.

Та раптом завмер.

Наче щось зрозумів.

На його обличчі повільно розпливлася усмішка.

Божевільна.

Від одного її вигляду по тілу Ельдора пробігли мурашки.

Хлопець повернувся до темряви.

— Я тобі не дістануся... Чуєш?!

Не вагаючись ані секунди, він із криком встромив меч собі в груди.

Ельдор хотів крикнути, щоб той зупинився.

Та не встиг навіть відкрити рота.

Тіло хлопця з глухим стуком упало на кам'яну підлогу.

Свічки тим часом продовжували згасати.

Одна за одною.

Невдовзі темрява повністю поглинула тіло самогубця.

Що робити?..

Ельдор повторював ці слова знову й знову.

Десятки.

Сотні разів.

Погляд судомно метався навколо, відчайдушно шукаючи хоча б найменший шанс урятуватися.

Та зрештою зупинився на єдиному, що в нього залишилося.

Кинджалі.

Він повільно підніс його до шиї.

Холодне вістря торкнулося шкіри.

Не відводячи очей від темряви, що невблаганно насувалася, Ельдор уже визначив, після якої свічки зробить останній рух.

Його руки тремтіли.

Так сильно, що кінчик кинджала ледь помітно дряпав шкіру.

Свічка за свічкою згасала.

І ось настав вирішальний момент.

Ельдор затамував подих.

Полум'я востаннє здригнулося...

І згасло.

Кинджал ще сильніше вп'явся в шкіру.

Та Ельдор так і не зміг зробити останній рух.

Рука тремтіла.

Він усе ще тримав вістря біля горла.

Але наміру більше не було.

— Навіть убити себе не зміг...

Голос пролунав зовсім поруч.

Холодний.

Спокійний.

— Який же ти немічний. Ти нічого не можеш. Народився слабаком... і слабаком помреш.

Ельдор різко озирнувся.

Нікого.

Коридор був порожній.

Першою прийшла не цікавість.

Не страх.

Лють.

Він стиснув зуби й закричав на весь коридор:

— Що я зробив не так?! Де я не виклався?! Де я себе пожалів?!

Його голос зривався.

— Я зробив усе, що було в моїх силах!

Здавалося, він сперечався з кимось невидимим.

Або...

Із самим собою.

Кинджал у його руці почав нагріватися.

Спочатку ледь помітно.

Потім дедалі сильніше.

Метал уже мав би обпалювати долоню.

Та Ельдор нічого не відчував.

На піку свого відчаю він зірвався на крик:

— Я ЗРОБИВ УСЕ, ЩО ЗМІГ!

...

У ту ж мить свічка, яка мала стати відліком його смерті...

Спалахнула знову.

Полум'я рівно загорілося, ніби ніколи й не згасало.

Ельдор завмер.

Лише тепер він усвідомив, що сталося.

— Що...

Його голос затремтів.

— Що це було?..

Здавалося...

Ніби ті емоції були вже не його.