Глава 16."Темнота коридорів"

Натовп дивився на нього.

Від цієї уваги в Ельдора підкосилися ноги.

Такі самі хлопці й дівчата, як і він, дивилися на нього зі страхом, підозрою, презирством... і найстрашнішим із почуттів — ненавистю.

Зала знову наповнилася приглушеним шепотом.

Неподалік група дівчат тихо перемовлялася:

— Вбивця?.. А по ньому й не скажеш.

— Так. Не можна довіряти нікому. Особливо таким покидькам.

Попереду кілька хлопців лише криво всміхалися.

— Ну й безсовісний. Ні честі, ні совісті.

— Таким тут не місце. Краще йому не потрапляти мені на очі, коли ми звідси вийдемо.

Десятки голосів зливалися в суцільне гудіння, що розривало голову.

Коли Ельдор повернувся до Хорива, серце боляче стиснулося.

Той дивився на нього з недовірою й відвертою зневагою.

Обличчя Лії, що стояла трохи осторонь, було не кращим.

Здивування.

Розчарування.

Лише ці два слова могли описати її погляд.

— Я... як ти міг убити учасника?

Ні...

Я не винен.

Якби я цього не зробив, убили б мене.

Я не хотів...

Усе, що Ельдор так відчайдушно намагався придушити, накрило його з новою силою.

Слова застрягли в горлі.

Під тягарем десятків поглядів він ніби занімів.

Анастасія дивилася на нього тим самим спокійним, незворушним поглядом.

Та чомусь Ельдору здалося, що навіть у ньому щось змінилося.

Наступним був Зеніт.

Він дивився на Ельдора зі здивуванням.

Та, на відміну від інших, у його погляді не було ненависті.

Він теж був здивований.

Але водночас... усміхався.

Коли їхні погляди зустрілися, Зеніт коротко кивнув йому.

Бель теж визирнула з-за його спини.

Та щойно Ельдор подивився на неї, вона миттєво сховалася назад і більше не показувалася.

Ельдор опритомнів лише тоді, коли відчув, що лоб досі пече.

З кожною миттю біль ставав дедалі сильнішим.

Він торкнувся рукою місця, де його щойно торкнувся Вальд.

Шкіра була гарячою.

Коли біль став майже нестерпним...

Він раптом зник.

Стук розлетівся залою змусивши всіх озирнутися.

Вальд стояв з кількома лицарями в старшого чоловіка вже не було 

З-під його обладунку пролунав знайомий голос який Ельдор знав краще чим його лице 

— На сьогодні все гарного дня... Та приємної ночі 

Це звучало не як насмішка а як погроза двері з шумом розкрилися та одним за одним учасники почали виходити деякі з них кидали гострі погляди на Ельдора від чого він знову натягнув капішон він стояв і дивився як всі виходять людина за людиною Зеніт та бель теж вийшли а Анастасія Хорив та Лія дивился на нього

Ельдор хотів щось сказати коли Лія відвернулася та пішла до виходу за нею Хорив і Анастасія зітхнули і також пішла за Лією Ельдор залишився сам поки всі виходили з натовпу до нього вийшла фігура 

— Лазар...

Він високомірно посміхнувся 

— Я не пробачаю такого щоб ти розумів тобі не вийти живим пам'ятай 

Лазар вже розвернувся щоб вийти але в останнє розвернувся та з Знущанням дістав кинджал 

— Це мій кинджал! Віддай! 

Лазар уипвався реакцією хлопця 

— Зустрінемося сьогодні вночі.

Кинджал поверну.

Разом із ще однією міткою.

Лазар пішов.

Усі пішли.

Ельдор відштовхнувся від стіни й неспішно рушив до виходу, намагаючись не турбувати рану.

Може, так навіть краще...

Принаймні я не втягну їх у це.

Або просто намагався переконати себе в цьому.

Щойно Ельдор переступив поріг, важкі двері за його спиною з гуркотом зачинилися.

Коридор був порожній.

Лише тихе відлуння його кроків розносилося кам'яними стінами, роблячи тишу ще гнітючішою.

Ельдор ішов уперед, навіть не замислюючись, куди саме.

Порожнеча, що оселилася всередині нього, не давала спокою.

Він намагався придумати, що робити далі.

Якийсь план.

Та кожна думка здавалася однаково безглуздою й приреченою на провал.

У якийсь момент захотілося просто опустити руки.

Опустивши погляд, Ельдор мовчки крокував уперед.

Раптом він упіймав себе на дивній думці.

Де трупи?..

Коли ми йшли до зали, вони траплялися майже всюди.

А зараз...

Жодного.

Врешті він дійшов висновку, що раніше тут не був.

Фортеця ніби змінилася.

Кімнати, свічки — усе було не там, де раніше. Наче хтось переплутав її, а потім зібрав заново.

— Це вже нагадує якийсь лабіринт...

Краєм ока Ельдор помітив двері, що лишилися ледь прочиненими.

Вузька щілина між ними різко вирізнялася серед десятків щільно зачинених дверей.

За нею панувала непроглядна темрява.

По шкірі Ельдора пробігли мурашки.

Він був готовий заприсягтися, що з тієї темряви хтось дивиться просто на нього.

Це лише моя параноя. Там нічого немає...

Ельдор відмахнувся від цієї думки.

Та все одно не зміг змусити себе ні залишитися біля тих дверей, ні тим більше відчинити їх.

Лише відійшовши на достатню відстань, він стягнув капюшон.

Обережно провівши рукою по лобі, Ельдор дістав кинджал і подивився в його лезо.

Полірований метал відображав майже так само чітко, як справжнє дзеркало.

Поставивши кинджал під правильним кутом, він побачив мітку.

На лівому боці лоба тонкими кривавими лініями було виведене правильне коло.

Крізь нього, мов тонкі металеві спиці, проходили промені, розходячись угору, вниз, убік і навскіс.

Кожна лінія прорізала коло наскрізь, виходила за його межі й звужувалася, закінчуючись довгим гострим жалом.

Від цього знак здавався колючим, майже живим.

Він обережно торкнувся мітки.

Вона нагадувала водночас і свіжу рану, і опік.

Від неї йшов жар.

Найгірше було не те, що вона виглядала як рана.