Глава 15."Ніч і День"

Час минав.

Анастасія мовчки сиділа біля дверей. Ельдор швидко дійшов висновку, що вона вартує.

Лія й Хорив трималися разом, тихо обговорюючи пережиту ніч і свої враження. Вони й без того не були надто багатослівними, а тепер говорили ще менше.

Ельдор лежав на ліжку.

Хоч він і вижив, здавалося, щось усередині нього все ж померло.

Він міг жартувати. Міг думати так само, як і раніше.

Але чогось бракувало.

Щось змінилося.

Саме з цими думками він і провів решту часу.

Коли настав час вирушати, до нього підійшов Хорив.

— Нам потрібно йти. Запізнюватися не варто.

Ельдор мовчки кивнув.

Хорив обережно допоміг йому спочатку сісти, а потім підвестися на ноги.

Біль у животі нікуди не зник.

Ельдор лише міцніше стиснув зуби й зробив перший крок.

У якийсь момент він упіймав себе на дивній думці.

Біль означав, що він досі живий.

Лія принесла його верхній одяг і плащ, і разом із Хоривом допомогла йому вдягнутися.

— А де мої кинджали?

Анастасія, що мовчки сиділа біля дверей, ледь ворухнулася. Вона дістала з-під плаща кинджал.

— Один?..

Дівчина мовчки кивнула й простягнула його Ельдору.

Лія, спостерігаючи за цією сценою, поспішила пояснити:

— Не подумай, ми не забирали твою зброю. Це все, що було при тобі. Тоді в нас просто не було часу шукати щось іще.

Ельдор простягнув руку, щоб забрати кинджал.

Та Анастасія не відпускала його.

Він кілька разів сильніше потягнув руків'я, і лише тоді вона розтиснула пальці.

На її обличчі не здригнувся жоден м'яз.

Зрозуміти, про що вона думає, було неможливо.

Вона була наче закрита книга.

Кинджал повернувся на своє місце в піхви під плащем.

Ельдор користувався ним не так уже й довго, але зброя вже стала невід'ємною частиною його самого.

Тепер, коли другого кинджала більше не було, десь на краю свідомості не полишало дивне відчуття незавершеності. Наче бракувало чогось звичного.

Хорив, здається, помітив його збентеження.

— Зброя — це лише інструмент. Головне, що ти живий. Не переймайся.

Поки Ельдор і Анастасія чекали, Хорив та Лія швидко складали речі до невеликих сумок.

Вони явно не збиралися проводити тут наступну ніч.

Коли все було готово, Ельдор зупинився навпроти дверей.

Хоч він і переконував себе, що все гаразд, страх нікуди не зник.

Він боявся не самих дверей.

Він боявся того, що чекало за ними.

Коли Анастасія взялася за ручку, Ельдор мимоволі примружився, чекаючи атаки.

Та, розплющивши очі, побачив лише звичайний коридор.

Анастасія одразу рушила вперед, уважно оглядаючись на всі боки. Лише коли вона коротко махнула рукою, решта рушили слідом.

Просувалися повільно.

Ельдор швидко зрозумів, що раніше в цій частині будівлі не бував.

Напевно, це була протилежна гілка коридорів від тієї, де він провів ніч.

Тут не було вибитих дверей чи залитої кров'ю підлоги.

Проте у відчинених кімнатах, просто на ліжках або біля них, нерухомо лежали тіла.

Спершу навіть було незрозуміло, від чого вони загинули.

Та коли кілька тіл трапилися просто посеред коридору, Ельдор помітив маленьку криваву рану в центрі їхніх лобів.

— Що це?..

Хорив, який підтримував його за плече, тихо відповів:

— Ніч була тихою. Ми вже навіть думали лягати спати. Але раптом у коридорі пролунав крик. Він так само раптово обірвався, як і почався.

Хорив на мить замовк.

— Ми так і не зрозуміли, що сталося, тому вирішили вийти. Зустріли багато учасників, які тікали хто куди. А вже потім натрапили на Анастасію.

Ельдор мимоволі кинув погляд на дівчину, що йшла попереду.

Лія продовжила:

— Анастасія казала, що чула тонкий свист. Наче щось розтинало повітря. Спершу вона подумала, що це стріли... але звук був значно тихішим.

Ельдор ще раз подивився на постать попереду.

Мені здається... чи коли мене поруч не було, вона була  балакучішою?

Черговий поворот.

Тиха фортеця.

Ельдор знову поринув у власні думки.

Раптом збоку, просто поруч із ним і Хоривом, різко розчинилися двері.

Інстинкти спрацювали миттєво.

Із пронизливим брязкотом металу Хорив вихопив із-за спини два мечі й став у бойову стійку.

Лія — і Ельдор навіть не зрозумів звідки — вже тримала в руках спис.

Анастасія теж не зволікала.

Коли Ельдор перевів на неї погляд, її лук уже був піднятий, а стріла — натягнута до самого вуха.

За весь цей час він встиг лише злякатися.

Із дверей повільно вийшов високий хлопець.

У кожній руці він тримав по величезній сокирі — настільки масивній, що Ельдор навряд чи зміг би втримати хоча б одну навіть двома руками.

Позаду нього стояла тендітна дівчина.

Вона разюче контрастувала зі своїм супутником і ніби ховалася за його широкою спиною.

Та навіть так її довге сріблясте волосся одразу привертало до себе погляд.

Хлопець розтягнув губи в хижій усмішці й грубим голосом промовив:

— Що, хочете битися?

Хорив помітно напружився.

Між двома групами повисла напруга.

Здавалося, навіть повітря стало важчим.

Ніхто не наважувався зробити перший крок.

Та несподівано вперед вийшла срібноволоса дівчина.

Здавалося, вона почувалася невпевнено.

Її пальці то міцно перепліталися, то знову розтискалися, а ноги переступали з місця на місце, ніби вона ніяк не могла знайти зручного положення.

Набравши повні груди повітря, дівчина несміливо заговорила:

— М-може... не будемо б-битися? Це ж... н-нікому зараз не потрібно... П-правда ж?

Кожне слово давалося їй із великими труднощами.

Першою розслабилася Лія.

Вона невимушено сперлася на древко списа й щиро всміхнулася.