Глава 14." Смерть та життя"

Це питання мучило хлопця навіть на межі втрати свідомості.

«Тепер я вбивця? І що я відчуваю? Радість від перемоги? Полегшення, що я живий?»

Нічого.

Лише біль.

Нестерпний біль у животі й у всьому тілі.

І порожнечу.

Усвідомлення того, що він став убивцею, не принесло ні радості, ні жалю. Лише гнітючу, неприємну, але неминучу порожнечу.

Ноги підкошувалися, і тіло повільно почало сповзати спиною по кам'яній стіні, приносячи лише новий спалах болю. Він опустився в теплу калюжу власної крові, яка вже не могла зігріти кінцівки, що стрімко холонули.

Ельдор ледь підвів голову.

Він устиг побачити, як двоє хлопців, що прийшли разом із Лазаром, напали на Роланда.

Зір то темнів, то знову прояснювався, не дозволяючи розгледіти подробиці.

Та незабаром навіть ця картина зникла.

Її затулив Лазар.

Він стояв просто над Ельдором із незмінно зневажливим виразом обличчя й щось говорив. Його губи ворушилися, але слова вже не доходили до свідомості.

Навколо панувала абсолютна тиша.

Лазар повільно підняв рапіру над головою.

Передчуття смерті не викликало страху.

Лише дивне відчуття неправильності.

Та сил боротися вже не залишилося.

Бам!

Щось блискавично вдарило в руків'я шпаги Лазара.

Удар збив його з рівноваги, а сніп іскор осипав обличчя Ельдора, змусивши його заплющити очі.

Коли він знову їх розплющив, усе навколо змінилося.

Стіни й стеля хиталися, ніби весь світ плив перед очима.

Він підвів погляд уперед і зміг розгледіти лише постать у плащі, яка кудись тягнула його.

Повіки знову стали важкими.

Цього разу вони вже не відкрилися.

Темрява.

Тиша.

У ній не було болю.

Не було страху.

Не було навіть думок.

Лише порожнеча.

...

А потім у цій порожнечі щось змінилося.

Крап.

Наче десь далеко впала крапля води.

Потім ще одна.

Холод.

Біль.

— Він уже мав померти...

— Тихіше.

— Думаєш, прокинеться?

Голоси долинали ніби крізь товщу води.

Ельдор повільно розплющив очі.

Перше, що він побачив, — дві постаті, що нависали над ним. Зір іще залишався розмитим, тому він не міг розгледіти, хто це.

У полі зору з'явилася рука, що потягнулася до його голови.

Не встигнувши навіть подумати, Ельдор різко схопив її за зап'ястя.

Рука відразу здригнулася.

— Ой! — почувся дівочий голос.

Ельдор примружився, намагаючись роздивитися обличчя незнайомки.

— Діду?..

На кілька секунд запала тиша.

А тоді щось боляче цокнуло його в лоба.

— Ай! За що?!

— Я що, схожа на якогось діда? Як ти взагалі посмів таке сказати дівчині?! Видно, тебе ще й у голову добре поранили, нахабо!

Коли зір трохи прояснився, він побачив перед собою молоду дівчину з темним хвилястим волоссям. Вона дивилася на нього зверху вниз своїми карими очима.

Гарна...

Позаду неї стояв хлопець, чимось на неї схожий. Таке саме темне волосся, лише коротше, і виразні чоловічі риси обличчя.

— Вибач... Ти точно не схожа на діда.

Дівчина ображено хмикнула й демонстративно відвернулася.

Хлопець поруч ледь стримував сміх.

Вона це одразу помітила.

— Ай! Та за що?!

Лікоть боляче врізався йому в ребра.

Дівчина знову кинула на нього ображений погляд.

— За всяке.

Ельдор озирнувся.

Він лежав на одному з ліжок у кімнаті, які ще на початку Гросайду виділили учасникам. Після закривавлених коридорів і понівечених тіл бачити її майже неушкодженою було навіть трохи дивно.

Він сперся руками, намагаючись підвестися.

Та хлопець миттєво поклав долоню йому на плече й знову притиснув до ліжка.

— Стій. Куди зібрався? Ми тебе тільки-но зашили. Хочеш знову додати нам роботи? Ти й так уже все кров'ю залив.

Ельдор опустив погляд на живіт.

Рану щільно стягували широкі смуги тканини.

Здається... це розірвана ковдра?

Він важко зітхнув і знову опустився на ліжко.

У кімнаті запанувала незручна тиша.

Здавалося, ніхто не знав, із чого почати розмову.

Зрештою її порушив сам Ельдор.

— А ви... взагалі хто такі?

Хлопець уже хотів щось сказати, але його перебила дівчина.

— Міг би спочатку подякувати.

Той лише зітхнув.

— Мене звати Хорив, а це моя сестра — Лія.

Цікава парочка... Але вірити не можна нікому.

— Мене звати Ельдор.

Хорив і Лія ввічливо посміхнулися, але в їхніх очах читалися недовіра й легке здивування.

Незручну паузу перервало гучне бурчання живота.

Лія ледь усміхнулася.

— О, точно. Ти, мабуть, голодний.

Вона підбігла до тумбочки й, трохи покопирсавшись, дістала кілька шматків хліба та шматок сушеного м'яса.

— Тримай. Смачного!

Хоч у її голосі ще відчувалася легка образа, тепер вона більше нагадувала дитяче буркотіння, ніж справжню неприязнь.

Хорив відійшов ближче до дверей. Лія мовчки стала поруч із ним.

Ельдор лише мить вагався, а потім жадібно накинувся на їжу.

Живіт болів після поранення, але голод виявився сильнішим.

За кілька хвилин майже нічого не залишилося.

Саме тоді він почув ледь чутний шепіт.

— Це була наша остання їжа...

За мить пролунав тихий дівочий голос.

— Нічого. Він поранений... А ми щось придумаємо.

Їжа стала комом у горлі.

Він обережно відклав залишки вбік.

— Може, тепер скажете, що сталося в коридорі? І чому я досі живий?

Хорив відійшов на кілька кроків і кинув на Ельдора багатозначний погляд. Уся його постать випромінювала гордість.

— Наша хороша подруга побачила, як учасники ріжуть один одного. Не захотіла стояти осторонь і допомогла. Однією стрілою відбила меч, який уже був занесений над тобою. Уявляєш?