Глава 13."Закрий рота"

Лазар невимушено перекидав рапіру з руки в руку. Його погляд ковзав по всіх присутніх, але зрештою зупинився на Ельдорі та  Роланді. Посмішка повільно сповзла з його обличчя.

— Знаєте, у мене завжди виникало одне питання. Ви, чернь, народжуєтеся в багнюці, мов свині, і там же проживаєте своє жалюгідне життя.

Він ще дужче насупився й, з кожним словом, робив по кроку в їхній бік.

— Але завжди знайдеться якась мерзота, яка захоче вистрибнути вище власної голови. Вона починає думати, що чогось варта. Стає дедалі нахабнішою... І знаєте що? Ви знахабніли понад усяку міру. Уже сам факт вашої присутності тут — глибока зневага до нас.

Ельдор скривився від такої відвертості.

«Чому?..»

«Чому тут усе хоче мене вбити? Чому цей світ такий гнилий, ніби існує лише заради вбивств? Чому я маю тут померти? Я... Я взагалі не мав тут опинитися.»

Усередині нього щось змінилося.

Страх, який досі стискав серце, поволі почав поступатися місцем іншому почуттю.

Образі.

Злості.

Він злився на Лазара, який обманом заманив їх у пастку.

На Вальда, який убив Алдаса.

На цей проклятий світ.

На все, що з ним сталося.

Але найдужче...

Він ненавидів самого себе.

За власну слабкість.

За те, що весь цей час лише тікав.

Мимоволі під капюшоном на його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

Тихо, майже нечутно, він промовив:

— Закрий рот.

Лазар повернувся й кинув на нього зневажливий погляд.

— Що ти там бурмочеш, скоте? Перед смертю розум відняло?

З-під плаща повільно виринули руки, що стискали один  кинджал. Його лезо грайливо спалахувало майже кривавим червоним відблиском у тьмяному світлі свічок. Лише вигравірувані руни залишалися непроглядно темними, ніби світло не могло їх торкнутися.

Ельдор різко підвів голову.

— Закрий рот!

Його голос громом ударив по коридору.

Ехо блискавкою розлетілося кам'яними стінами.

Всі дивилися на нього.

Роланд, який кривився від кожного слова Лазара, раптом змінився в обличчі. Його погляд опустився на кинджал. У його очах на мить промайнуло щось схоже на здивування.

Лазар, збитий із пантелику несподіваним криком, замовк.

Кілька секунд він просто дивився на Ельдора.

Потім його обличчя стало холодним.

— Ви вже вдруге звертаєтесь до мене на «ти»...

Він повільно стиснув руків'я рапіри.

— Моя милість закінчилася. Я відріжу вам язики й змушу вас їх проковтнути.

Але раптом його голос змінився.

— Але ти...

Він зробив крок уперед.

Його тіло ледь помітно здригнулося від люті.

— Ти посмів мені наказувати?

Посмішка зникла остаточно.

— Смерть для тебе буде здаватися найкращим виходом. Повір мені.

Один із трьох хлопців вийшов уперед.

— Дозволь мені розібратися з ним. Чому вся слава має дістатися лише тобі? А того, що тихіше, залиш собі.

Хлопець був трохи вищий за Ельдора. Каштанове волосся, грубі риси обличчя й погляд, сповнений неприхованої ненависті, надавали йому хижого вигляду.

Лазар мовчки подивився на нього. За кілька секунд він ледь помітно кивнув і зробив кілька кроків назад.

— Надаю тобі цю честь, Закіфе. Не змарнуй її.

Роланд у відповідь теж мовчки відступив убік.

Лише тепер Ельдор усвідомив, що власними словами загнав себе в ще більші неприємності.

Але часу на роздуми вже не залишилося.

Закіф крутив у руці ніж. Його клинок був довший за Ельдорів кинджал, але значно коротший за меч.

Помітивши зброю Ельдора, він лише криво посміхнувся.

Закіф навіть не став чекати.

Лезо рвонуло вперед.

Ельдор інстинктивно відсахнувся. Холодний метал просвистів за кілька пальців від його шиї.

«Швидкий...»

Не встиг він навіть видихнути, як супротивник уже скорочував дистанцію вдруге.

У голові вмить стало тихо. Десятки думок, що ще мить тому не давали спокою, зникли. Залишилися лише інстинкти й жага до життя — саме вони тепер керували його тілом. Від різких рухів рана на спині заболіла з новою силою, але зараз цей біль не заважав. Навпаки — ніби бадьорив.

Ельдор відстрибнув назад, коли навздогін йому полетів новий випад. Свист клинка, що розрізав повітря, змусив його здригнутися. Коли він знову впіймав рівновагу, обидві руки міцніше стиснули кинджал, а по спині розтікалося тепло.

Знову удар. У шию!

Ельдор інстинктивно виставив кинджал назустріч.

Дзинь!

Від зіткнення клинків ніж відскочив убік, а разом із ним і кинджал. Руків'ям прокотилася сильна вібрація, боляче вдаривши по руках.

Закіф посміхнувся й із криком завдав нового удару.

— Марно ти відтягуєш невідворотне!

Ельдор знову спробував захиститися, але колючий удар ковзнув убік, легко обійшовши його незграбний захист.

Різкий біль ударив у плече, видавивши з його грудей стогін.

Чорт... Пропустив.

Часу думати про біль не було.

Із пронизливим свистом ніж знову полетів на нього.

Знову іскри.

Знову дзвін металу об метал.

Ці миті здавалися вічністю, а світ ніби сповільнився.

У темряві коридору раз у раз спалахували нові іскри: то посеред проходу, то вже біля самої стіни.

Ельдор намагався тримати дистанцію й лише захищатися, але шансів майже не мав.

Ще до того, як він встигав прийняти хоч якесь рішення, ніж уже летів йому в живіт або в шию.

Від кожної атаки серце мало не вистрибувало з грудей, а на тілі з'являлися все нові й нові порізи.

Врешті його притиснули до стіни.

Простору для маневру майже не залишилося.

Закіф не давав жодної миті перепочинку. Удар за ударом сипалися на Ельдора, раз по раз залишаючи на його тілі нові болючі порізи.