Глава 12."Вихід?"

Після цієї розповіді Роланд помітно змінився на обличчі. Важко було зрозуміти, що саме він зараз відчуває — страх чи здивування. Для Ельдора він від самого початку залишався закритою книгою.

Після нетривалої мовчанки Роланд нарешті запитав:

— Що думаєш робити?

Це питання на мить загнало Ельдора в глухий кут.

«А й справді... Що я збираюся робити?»

До цього моменту він думав лише про одне — вижити в наступну хвилину. Бігти. Ховатися. Не померти.

Але тепер, коли він уперше замислився, заради чого робив усе це, відповідь знайшлася майже відразу.

— Думаю... виживати.

Він замовк лише на мить, після чого впевненіше додав:

— Ні. Я маю вижити... і якнайшвидше забратися звідси.

Роланд схвально кивнув.

— Тут я з тобою повністю згоден. Це місце не варте того, щоб залишатися тут бодай на хвилину довше.

— Йдемо до виходу, — сказали вони майже синхронно.

Не гаючи часу, хлопці вийшли з кімнати, спершу обережно визирнувши в коридор, чи немає там когось.

Усе залишалося таким, яким Ельдор запам'ятав його кілька хвилин тому.

Коридор був настільки тихим, що навіть звук власних кроків здавався неприпустимо гучним.

Тому вони рухалися повільно, уважно прислухаючись до кожного незнайомого звуку.

Довкола, як і раніше, лежали трупи, темніли калюжі крові, виднілися вибиті двері й понівечені кімнати.

Але багато дивитися не довелося, щоб помітити одну дивну річ.

Трупів було значно менше, ніж кімнат.

Ельдор кілька секунд вагався, перш ніж майже пошепки промовити:

— Ти помітив? Трупів менше, ніж мало б бути. Може... хтось ще вижив і втік, як ми?

Роланд, який ішов попереду, на мить зупинився й уважно прислухався.

Лише після цього тихо відповів:

— Можливо. У будь-якому разі дізнаємося лише тоді, коли когось побачимо. 

Ельдор обережно торкнувся рани.

Вона простяглася майже через усю спину й досі нестерпно боліла. Здавалося, удар виявився доволі глибоким, але не смертельним.

«Не те щоб стара травниця з мого поселення сказала: "Готуй гріб"...»

Обережно провівши пальцями по краях рани, він із полегшенням помітив, що кровотеча майже зупинилася. Кров уже почала згортатися.

«Цікаво... як я зараз виглядаю зі спини? Напевно, плащ уже давно став багряним.»

Вони мовчки продовжили рух коридором.

На подив обох хлопців, за весь шлях вони не зустріли жодної живої людини.

Лише трупи.

Порожні кімнати.

І сліди кривавої різанини.

Лише вже неподалік від виходу вони помітили невелику групу людей.

Ельдор ішов обережно, намагаючись ступати туди, де ще мить тому була нога Роланда. У тьмяному світлі свічок попереду почали вимальовуватися людські постаті.

Здавалося, вони теж уже помітили хлопців.

Ельдор зрозумів це з того, що незнайомці насторожено завмерли, уважно вдивляючись у них із такою самою недовірою.

Роланд теж зупинився.

Слів не знадобилося.

Обидва розуміли: один необережний рух — і все може закінчитися бійкою.

Напружена тиша затягнулася.

Та раптом одна з постатей відокремилася від групи й повільно рушила до них.

Гучні кроки луною розносилися порожнім коридором.

Із погано освітленого коридору вийшов хлопець із швидкою, але напрочуд граційною ходою.

Дороге вбрання одразу видавало в ньому аристократа. Біле волосся спадало до самих плечей, а постава випромінювала впевненість у власній перевазі.

Підійшовши ближче, він випнув груди й повільно зміряв хлопців поглядом.

Цикнув.

— Чернь... ще жива? Ненадовго.

Око Роланда кілька разів нервово сіпнулося.

Ельдор не відразу, але впізнав його.

— Це ж ти розповідав про свої «подвиги» на початку.

Хлопець гордо підняв голову й кинув на Ельдора погляд. Не такий сповнений ненависті, як до Роланда, але не менш неприємний.

— Що означає «ти»?

Він зробив крок уперед.

— До мене звертаються лише на «ви».

На його губах з'явилася зверхня посмішка.

— І взагалі, у мене є прекрасне ім'я — Лазар.

Він витримав коротку паузу.

— Зазвичай за таку зухвалість я відрізаю язик. Але цього разу обмежуся попередженням.

Ельдор підняв руки й дружелюбно всміхнувся.

— Стій, не треба нікому нічого різати. Ми просто йшли до виходу.

Чорт... Із такими людьми спілкуватися найважче.

Око Роланда, яке й без того нервово сіпалося, тепер майже не зупинялося. Було видно, яких зусиль йому коштує стримувати себе.

Та все ж він спокійно запитав:

— Ви теж ідете до виходу?

Здавалося, Лазар навіть не почув його.

Або просто не захотів почути.

Він продовжив, ніби говорив лише з Ельдором:

— Після початку Гросайду ми зібралися в команду. Планували знайти вихід або хоча б тих, хто відповідає за все це. Але, схоже, самотужки далеко не зайдемо.

Він на мить перевів погляд із Ельдора на Роланда.

— Якщо хочете, можете приєднатися. Разом шансів вижити більше.

Не чекаючи відповіді, він розвернувся й спокійно рушив назад до своєї групи.

Ельдор і Роланд переглянулися.

— Я проти, — тихо процідив Роланд. — Він мене навіть за людину не вважає. Такі зверхні покидьки ніколи не роблять нічого просто так.

Ельдор зітхнув.

— У тебе є кращі пропозиції?

Роланд промовчав.

— Вони все одно йдуть туди ж, куди й ми. Якщо не будемо з ними, то можемо опинитися проти них. А мені здається, що небезпек у нас і без того вистачає.

Роланд невдоволено скривився.

— Дідько... Гаразд.

Після цих слів він неохоче рушив слідом.

Пройшовши ще трохи, вони знову зустрілися з групою Лазара.

Окрім нього, там були ще троє хлопців.

один мовчки тримав спис, не зводячи погляду з Ельдора;

другий нервово крутив у руках ніж;