Глава 10."Початок?"

Ельдор стояв у залі в самому непримітному її кутку, але зараз туди дивилися всі.

Роланд сперся об стіну, з полегшенням хапаючи повітря.

Мурашки пробіглися по всьому тілу. Ельдор відчував погляд, що ніби випалював у його спині дві дірки.

Йшли секунди, але відчуття було таке, ніби це тривало годину. Згодом позаду почулися кроки, що віддалялися.

Обернувшись, хлопець побачив лише спину Вальда — від голови до ніг закутого в лати.

Натовп дивився на Ельдора: хтось із цікавістю, хтось байдуже, але були й обурені погляди — їх він відчував найсильніше. Зала ніби тиснула на нього.

У цей момент Роланд поклав йому руку на плече.

— Не потрібно було… Ти й так зробив собі гірше. Можливо, і мені.

Його обличчя виказувало невдоволення й обурення. Кілька секунд він мовчав, тоді змінився в обличчі й кілька разів кашлянув.

— Втім… дякую. Знаєш, я звик до того, що мене не поважають і ставляться як до лайна. Але найбільше я не люблю, коли в мені бачать слабкого.

Ельдор підняв брову.

— Я нічого такого не зробив. І, якщо чесно, не бачу ніякої сили в тому, що тебе ледь не задавили.

Обличчя Роланда почервоніло, мов буряк. Втім, за мить на ньому з’явилася самоіронічна посмішка.

— Пішов ти!

Гул залу прорізав голос чоловіка, що вітав учасників:

— Гросайд невдовзі почнеться. А поки вам виділені кімнати. У фортеці є все необхідне для життя: тренувальні зали, їдальні, вбиральні. Виходити за межі фортеці суворо заборонено. Дозволяється перебувати лише у відведеній для учасників частині. Думаю, про належну поведінку нагадувати не варто. А поки — можете бути вільні.

Натовп ще не встиг розійтися.

Натягнувши капюшон нижче, Ельдор вирішив не затримуватися і якнайшвидше зайняти кімнату — подалі від усіх.

Але наостанок він кинув погляд на дівчину, що назвалася представницею клану Родос.

І не дарма.

З-під плаща чітко виднівся обрис лука. І хоча він не бачив її обличчя повністю, був готовий поклястися — вона дивилася прямо на нього.

Ще трохи пройшовши, Ельдор звернув і опинився в широкому, довгому та темному коридорі. Тьмяні свічки майже не допомагали.

Йдучи вперед, він бачив двері — десятки дверей по обидва боки. Але обрав ту, що була майже в самому кінці.

Потягнувши за ручку, він відчинив двері й ледь не впав від побаченого.

Кімната була невеликою, але виглядала як королівські покої: велике ліжко, дорогі позолочені меблі, що самі по собі здавалися витворами мистецтва, і картини, що прикрашали стіни.

Спершу Ельдор подумав, що переплутав коридор або звернув не туди. Але, перевіривши сусідні кімнати, зрозумів — вони всі однакові.

Через силу він змусив себе ступити на килим, який на вигляд коштував дорожче, ніж усе, що він мав за своє недовге життя.

Пройшовши далі, він торкнувся ліжка — і майже одразу провалився в нього.

Воно було м’якше за овечу шерсть і настільки зручне, що сон сам накочувався, без жодних зусиль.

— Помираю від голоду…

Через силу він змусив себе підвестися.

Поклавши сумку на ліжко, він вирішив, що так буде зрозуміло — кімната зайнята. Після цього Ельдор вийшов назад у коридор, сподіваючись знайти місце, де можна поїсти.

Та дорогою він почув стукіт металу об метал і бойові вигуки — і несвідомо звернув туди.

Вже за кілька поворотів Ельдор зупинився.

Він стояв на вході до великої тренувальної зали, де тренувався десяток таких самих юнаків, як і він.

Але його увагу привернула дуель двох хлопців.

Один із них був йому знайомий — біловолосий, гордий хлопець, що розповідав свої історії в залі. Тепер він бився на мечах.

Його рухи були відточені. З першого погляду було зрозуміло — він тримає меч із самого дитинства.

Його випади та контратаки виглядали небезпечними.

І Ельдор мимоволі поставив себе на місце його опонента.

— Ні шансу…

Але це не заважало йому прокручувати в голові, що варто було б зробити в тій чи іншій ситуації бою.

Так минуло кілька хвилин, поки він не помітив ту саму дівчину з луком.

Цього разу вона просто роздивлялася зброю на стелажах, тримаючи в руці кинджал.

Холодок пробігся по спині Ельдора. Він не знав її, але нутром відчував — з нею щось не так.

Тепер вона була без плаща, і її можна було як слід роздивитися.

Спершу погляд притягнуло темно-руде волосся, що спадало майже до пояса.

Потім — очі. Сірі, мов похмуре небо.

Ельдор ще кілька секунд стояв, розглядаючи її, поки не зрозумів — вона дивиться прямо на нього.

Він різко відвів погляд, удавши, що просто оглядає приміщення.

І раптом чиясь рука лягла йому на плече.

— Чому блукаєш? Ого… дивишся, як «скарби сімей» тренуються?

Ельдор повернув голову.

— Так. А в цьому ж проблема, Роланд?

— Та ні. Просто не схоже, що ти маєш намір до них приєднуватися. То куди йдеш?

Живіт Ельдора забурчав просто посеред розмови. Роланд кілька секунд дивився на нього — і усміхнувся.

— Я теж шукав, де тут можна поїсти. То що, давай разом?

Але відповіді він не дочекався.

Ельдор отямився вже тоді, коли опинився в залі з великим столом, заставленим їжею. Десятки вишуканих страв на будь-який смак так і манили. Він не їв кілька днів, тож без зволікань накинувся на їжу.

Смак був незабутній.

Ягнятина буквально танула в роті — здавалося, її готував найкращий кухар у всьому регіоні.

Роланд теж не зволікав. І, якщо Ельдору не здалося, той їв зі сльозами на очах, хапаючи все, що траплялося під руку.

Час від часу повз проходили інші учасники, кидаючи косі погляди, але йому було байдуже.

І за черговою порцією м’яса тишу порушило питання:

— А якою зброєю ти користуєшся? Просто всі ходять і світять витворами мистецтва, які їм купили багаті родичі. А в тебе я навіть зброї в руках не бачив.