Глава 9. "Фортеця "

Кінь невпинно тягнув віз уперед, час від часу випускаючи пар і фиркаючи. Поступово ґрунтова дорога перейшла у вимощену каменем. Без зайвих слів було зрозуміло — Ельдор уже був на території фортеці.

Похмуре осіннє небо і холод ще раз нагадували, що наближається зима.

Траґ сидів нерухомо всю дорогу. Збоку він більше нагадував статую, ніж людину. Ельдор навіть не був певен, чи справді під обладунками хтось із плоті й крові. Лише зрідка з-під забрала шолома виривалися маленькі хмаринки пари, нагадуючи, що всередині все ж хтось дихає.

Проїхавши ще кілька сотень метрів, уже можна було добре роздивитися фортецю. Кам’яні стіни, здавалося, стояли тут не одне століття. Тріщини на них були лише тінню давніх облог, що так і не змогли взяти цей оплот.

На стінах стояли десятки солдатів. Вони мовчки спостерігали, як віз в’їжджає у широко розкриті ворота.

По спині Ельдора пробіг холодок, коли віз перетнув браму і опинився всередині фортеці.

Всередині фортеця більше нагадувала невелике містечко. Перше, що почув Ельдор, — це глухий стукіт металу об метал. Одразу за ним він відчув жар.

Це були кузні. Десятки ковалів працювали без перепочинку, час від часу витираючи піт із чола. Здавалося, ціла вулиця була відведена лише для цього. Тут кували мечі й броню.

Жар ударив Ельдору в обличчя.

По вулиці метушилися люди. І фортеця, яка ззовні здавалася майже порожньою і похмурою, всередині виявилася вируючою життям.

Руки Ельдора тремтіли. Страх невідомого роз’їдав його зсередини, і кожен проїханий метр лише нагнітав напругу.

Хлопець повернув голову, щоб роздивитися чергового солдата… але щось у ньому було не так.

Він був без шолома — та не це привернуло увагу.

Обличчя солдата було занадто зморшкувате, ніби понівечене. А його посмішка… розтягнута від вуха до вуха — неприродна, майже безумна.

Він не відводив погляду, проводжаючи Ельдора очима аж до самого повороту.

Зрештою дорога вперлася в кам’яну будівлю. Кінь з хрипінням зупинився.

Ельдор уже хотів щось сказати, як помітив рух.

Траґ спершу здригнувся… а вже за мить гора металу вистрибнула з воза.

Глухий удар — і тріск каменю під ногами.

Він простягнув руку, вказуючи на будівлю, і неспішно повернувся до хлопця.

— Йди туди. Зараз.

Від грубого, хриплого, майже нелюдського голосу Ельдор мимоволі здригнувся з ніг до голови. У горлі пересохло.

Траґ не став чекати — він схопив його за руку й потягнув до дверей.

Ельдор намагався опиратися, але це було все одно що зупинити бика.

Траґ вдарив ногою у двері — ті ледь не злетіли з петель, але все ж із різким, болючим для вух звуком миттєво відчинилися.

Перед очима розкинулася велика зала, де стояли молоді хлопці та дівчата — дехто старший за нього. Деякі кидали косі, явно оцінювальні погляди в його бік.

Траґ востаннє поглянув на нього, відпустив руку й швидко зник із поля зору, залишивши Ельдора самого.

Він нерішуче рушив у куток, намагаючись триматися подалі від натовпу, і бурмотів собі під ніс:

— Потрібно вибратись звідси…

Раніше у хлопця була невимовна тривога, але щойно він зайшов у зал — вона зникла. І саме це викликало напругу.

Він дивився на цих безтурботно розмовляючих однолітків і мимоволі сам починав розслаблятися.

Зрештою він наважився підійти ближче до групи, що зібралася сама собою. У центрі стояв хлопець — високий, статний, схожий на багатого принца — і щось розповідав своїй публіці.

Ельдор уже думав, що сказати, щоб зав’язати розмову, але вирішив спершу послухати.

— Якось одна чернь наважилася вкрасти в мене гроші, коли я був у другій столиці. Але вона не знала, з ким зв’язалася. Я швидко її зловив.

Інші майже одноголосно запитали:

— І що ти зробив?

Він зробив коротку паузу.

— Спочатку я хотів убити її одразу. Але вона почала благати… говорила про дітей, що вони живуть на вулиці.

Ще пауза.

— Я змусив її показати, де вони.

Тиша на мить зависла в повітрі.

— А далі…

У Ельдора пересохло в горлі.

Суміш жаху й нерозуміння накрила його від голови до п’ят.

Але біловолосий аристократ продовжив:

— Я, звичайно, не монстр і не вбивав матері… Я лише відрізав руку, яка крала.

Всі, хто слухав, майже плескали в долоні і говорили, який він молодець і що не кожен так вчинив би.

Хлопець потроху подався назад, щоб повернутися до свого кутка, але з подивом зупинився: його місце вже зайняв хтось інший. Плащ закривав усе тіло, а капюшон на голові не дозволяв зрозуміти, хто це.

Ельдор неспішно став у кутку, на відстані від незнайомця, та без інтересу втупився поглядом униз. Інші однолітки розмовляли між собою або, як і він, стояли осторонь. Він відчував суміш відчаю та злості й задавав собі одне й те саме питання десятки разів:

— Чому саме я?

Поки не почув кашель попереду.

Перед ним стояв хлопчина невеликого зросту й безтурботно посміхався йому просто в очі.

— Бачу, стоїш тут, як не у своїй тарілці. Ти з простих людей, як і я?

Ельдор підняв брову.

— Тобто?

— А ти ніби не знаєш? Ті зазнайки позаду — з впливових сімей. Тільки я тобі цього не говорив… А такі, як я — ті, хто кров’ю і талантом виборювали собі місце тут. Тому нам краще триматися разом. До речі, мене Роланд звати.

Новий знайомий простягнув руку і отримав рукостискання у відповідь.

— Мене звати Ельдор.

Так само посміхаючись, Роланд стиснув руку, але голос уже був не таким дружелюбним:

— То хто ти?

Ельдор спробував вирватися з мертвої хватки, але все було марно.

— Ну, явно не талант і родом не блистаю… Але, як бачиш, я тут.

Ельдор мимоволі повернув голову в бік натовпу. Там, на п’єдесталі, стояв кремезний на вигляд чоловік. Його постать була мов камінь. Сиве волосся видавало в ньому чоловіка похилого віку. Позаду стояв Траґ та ще кілька лицарів, які вирізнялися серед звичайних солдатів.