Глава 8. "Життя йде далі"

Ельдор знову йшов вулицею, тільки тепер поруч із ним крокували ще троє лицарів ордену, назви якого він не знав. Крок за кроком, поворот за поворотом — секунди перетікали в хвилини.

Хлопець шукав момент, щоб вислизнути, але здавалося, шансу немає. Він усе ще судомно перебира́в у голові можливі ідеї. Сонце вже майже зайшло, і Ельдор навіть не помітив, як вони дійшли до виходу з міста.

Лише тепер усе виглядало дуже дивно: місця, де зазвичай стояла охорона, були порожні, а на вулицях зовсім не було людей. 

— Дивно... Мені казали, що збиратися будуть тут.

Лицарі почали оглядатися. Мимоволі Ельдор теж до них приєднався.

— Не до добра це, — пробурчав собі під ніс Ельдор.

Один з лицарів махнув рукою.

— Ну, точка збору має бути тут. Це все, що нам відомо. 

Другий лицар додав.

— Якщо вони не тут, значить уже поїхали. Ми марнуємо час.

А зараз нам потрібно йти — у нас дуже важливе завдання від... Ну, не важливо. Тобі все одно це не потрібно знати.

Інші кивнули та з характерним брязканням обладунків пішли слідом за першим. На дворі вже розквітала ніч.

— Добре, вони відстали… А куди далі?

Ельдор почав оглядатися навколо.Це місце виглядало моторошним. У грудях Ельдора з’явилося неприємне відчуття.  Незважаючи на місяць та зорі, які осяювали ніч, було погано видно, що знаходиться за десять метрів від тебе.

Ельдор, зрештою, вирішив йти назад у місто — шукати, де переночувати. Розвернувшись, він зробив крок, ще два… як раптом зіштовхнувся з чимось твердим. Ельдор ледь не впав від несподіванки.

— Ай!

Зберігши рівновагу, Ельдор тримався за лоба, обережно його потираючи.

— Дідько… Нічого не видно. Навіть стовпа не побачив. Тепер буде синяк.

Він бурмотів собі під ніс, терплячи біль. Коли він трохи прийшов до тями, то раптом задерев’янів від розуміння.

— Але ж тут не було стовпа…

Ельдор ковтнув слину й обережно підняв голову, почавши вдивлятися в темряву. Його очі одразу розширилися. Перед ним стояв ніякий не стовп, а дуже великий чоловік, закутий в обладунки від ніг до голови.

— Ем… Вибачте, я вас не побачив. Тут так темно… Ви ще й стоїте нерухомо, важко помітити.

Нервово посміхаючись, Ельдор почав потроху відходити назад.

Чоловік в обладунках стояв, мов істукан. Але щойно Ельдор відійшов на відстань витягнутої руки, істукан раптом рушив. Він підняв руку й поклав її на плече хлопця.

Ельдор здригнувся. Тяжкість руки, що тиснула на плече, була такою, ніби намагалася вдавити його в землю.

Нагнувшись над Ельдором, чоловік подивився на нього крізь візор шолома. Від цього погляду по тілу хлопця вже втретє пробігли мурашки.

З-під шолома почувся голос — хриплий, грубий, майже нелюдський.

— Ім’я.

Усередині все похололо.

— Що?

Чоловік в обладунках важко видихнув.

— Яке твоє ім’я, учаснику?

— Ельдор… Так з роду називають.

Рука на плечі стиснулася ще сильніше. Великий палець натиснув на ключицю так, що аж перехопило подих. Серце билося, немов скажене.

— Покажи те, що маєш… Ельдор.

— Я нічого не маю.

— Значить, не учасник.

Умить Ельдор отямився, коли вже летів у стіну. Глухий удар — і сильний біль пронизав усе тіло. Солодкий смак крові наповнив рот. Він намагався вдихнути, але не міг. Спробувавши ще раз, хлопець лише закашлявся, прикриваючи рот рукою. 

Другою рукою Ельдор дістав кинджал і почав підводитися на ноги.

— Чорт… Треба бігти. Рухайся, рухайся!

Чоловік в обладунках неспішно, але невідворотно йшов у бік Ельдора.

Хлопець підвівся й нарешті зміг зробити ковток повітря. Жадібно дихаючи, він дістав другий кинджал. Ельдор щосили подався до виходу з міста. Тіло було обм’якле, кожен крок давався з великим зусиллям.

Обернувшись, він помітив, що чоловік в обладунках уже замахувався кулаком.

Часу думати не було.

Перше, що спало на думку, — образ Алдаса, який блокував удари Вальда. Не розуміючи, коли саме, Ельдор уже виставив перед собою перехрещені кинджали, стискаючи їх до побіління пальців.

Удар — і лязкіт металу привів Ельдора до тями. Його відкинуло на кілька метрів. Сила удару перейшла в руки, і кинджали повипадали на землю.

Ельдор рухнув на землю, сильно кашляючи.

— Немає часу… Вставай, вставай!

Ельдор змушував своє тіло рухатися, лаяв себе, аби тільки зробити ще один крок. Він схопив кинджал, проповз ще кілька метрів і підняв другий.

Ельдор намагався встати, але чоловік в обладунках ударив його ногою. Хлопець знову відправився в політ. Приземлившись на кам’яну землю, він відчув, як сильний біль пронизує все тіло, але саме це привело його до тями.

Ельдор підвівся. Ноги ледве слухалися, наче належали не йому. Зараз він міг думати тільки про одне.

— Як вижити… як… як…

У голові щось клацнуло.

Велетень підійшов ближче, але Ельдор уже наносив випад кинджалом. Легким рухом руки велетень перехопив удар і вільною рукою схопив хлопця за шию, повільно піднімаючи його над землею.

Обличчя Ельдора посиніло.

Зібравши всі сили, він ударив кинджалом, захованим за спиною, в бік велетня. Але лезо лише відскочило від броні.

Велетень стискав шию, поки Ельдор судомно бив кинджалом по броні. Він брикався як міг, але сили почали покидати його. Зір помутнів, а темрява почала розповзатися з куточків очей. Здавалося, що скоро світ потемніє назавжди.

Ельдор отямився вже на землі. Він хотів вдихнути повітря, але бажання кашляти виявилося сильнішим. Хлопець скотився набік і закашлявся, між нападами кашлю намагаючись зробити хоч один подих.

— Ах… Чому ти раніше не показав? От завжди всім хочеться так ускладнювати.

Ельдор підняв погляд угору.

Велетень стояв і розглядав кинджал, який тримав у руці.

Ще жадібно хапаючи повітря, Ельдор видавив із себе:

— Якого тільки щойно сталося?