Глава 7. "Безповоротний шлях"

Думки Ельдора на мить зупинилися — в голові запала тиша. Але вид утікаючого Алдаса миттєво привів його до тями. Він і сам не помітив, як побіг щосили слідом.

Позаду лунали кроки — охорона. Люди в капюшонах не відставали, а навпаки — швидко наздоганяли.

Біжучи, Ельдор натягнув капюшон глибше й продовжив мчати вперед. На вулицях було багато людей, тому Алдас намагався розчинитися в натовпі.

— Чорт… Я втрачаю його з поля зору!

Попереду виднілася площа. Там уже майоріли стяги міської охорони, а натовп був не таким щільним, як біля ринку. Втікачів стало видно значно краще.

Серце Ельдора стиснулося, коли Алдас раптом зупинився.

Ельдор підійшов і став за спиною Алдаса. Той не рухався — лише дивився прямо перед собою, на засідку.

Хлопець виглянув з-за його плеча. Там стояли солдати в чорних обладунках із піднятими мечами. Ноги Ельдора затремтіли. Він боявся засідки — але не це викликало справжній жах.

Його скував холод. Тіло ніби звело у судомі, а разом із ним прийшло відчуття безвиході й неминучої смерті.

Ельдор ковтнув слину й змусив себе подивитися на чоловіка, що стояв посередині. Той був високим, у темних, майстерно вигравіруваних обладунках. За спиною висів великий дворучний меч.

На кілька секунд дорогу огорнула тиша. Лише вітер наважувався її порушити.

— Алдасе, тікай скільки влізе. Але від смерті не втечеш.

Чоловік повільно простягнув руку за спину й за мить витягнув великий меч.

— Ти пляма, яку давно час стерти.

Ельдора накрив вибух емоцій. Він не міг повірити своїм очам — надто добре пам’ятав цей меч.

Алдас лише посміхнувся й повільно потягнувся до кинджалів, що ховалися під плащем.

— Вальде… Я думав, ти відчепишся на кілька місяців. Але бачу, зверху тобі вже винесли покарання.

На обличчі Вальда виднілася свіжа рана — вона тягнулася від лоба до правої щоки.

Алдас уже тримав кинджали напоготові й тихо прошепотів:

— Тікай. Коли почнеться бій, вони не зможуть контролювати всі виходи. Тим більше я для них — головна ціль.

— Але ж ти залишишся тут… Мені нікуди йти.

Алдас, не повертаючи голови, відповів:

— А я… дожену згодом. Ти біжи. Ми ще зустрінемося.

Усередині хлопця все зжалося, але цього разу сумніви були короткочасними.

— Ні. Я залишаюся з тобою. Я ж твій учень — я завжди маю бути поруч.

Алдас більше нічого не сказав. Він став у раніше небачену Ельдором стійку — схрестив руки з кинджалами й злегка зігнувся.

Між Вальдом та Алдасом відчувалася напруга. Було зрозуміло: продовжувати діалог вони не мають наміру. Зітхнувши, майже одночасно рвонули назустріч один одному — і вже за мить зав’язалася битва.

Ельдор ледве встигав стежити за швидкістю їхніх рухів. Йому здавалося, що навіть за десять років тренувань він не наблизиться до такого темпу бою.

Вальд замахнувся просто на Алдаса, але той схрестив кинджали й прийняв на них громовий удар. Дзвін металу об метал прокотився вулицями. Міська бруківка під ногами тріснула, і в повітря злетіла хмара пилу.

Не зменшуючи натиску, Вальд ударив ногою в лівий бік Алдаса — і того відкинуло на кілька метрів.

Ельдор помітив, що з-під шкіряної куртки Алдаса спершу проступили плями, а згодом почала капати кров.

— Його рана відкрилася… — подумав він.

Та бій не зупинявся — навпаки, протистояння лише наростало й ставало дедалі жорстокішим. Попри відкриту рану, Алдас упевнено захищався і, здавалося, навіть переходив у контратаку.

Обличчя Вальда не виказувало здивування — воно, як і раніше, було сповнене холодної зневаги. Він не втрачав жодної нагоди вдарити рукою чи ногою саме по рані Алдаса, з якої кров уже стікала тонкими струмками по колінах до землі.

— Ти став слабким… Ти став м’яким. Де твоя сила? Я не маю наміру з тобою гратися.

Вальд поклав другу руку на руків’я меча й змінив стійку — тепер вона була значно серйознішою.

Алдас тим часом, важко дихаючи, тримався за поранений бік.

За мить Вальд уже завдавав удару по його голові. Клинок зіткнувся з кинджалами — та сила була такою, що Алдаса втиснуло в землю. Один із кинджалів розлетівся на безліч уламків.

Алдас лежав на розтрісканій бруківці, але все ще стискав уцілілу зброю.

Ельдор не міг на це дивитися, та розумів: якщо втрутиться — лише заважатиме.

Тим часом воїни в чорних обладунках уже взяли місце бою в щільне кільце. Ельдор стискав руків’я своїх кинджалів так, що побіліли пальці.

— Це все? — холодно мовив Вальд. — Бачу, ти ще й хлопчину підібрав… Гадаю, він тобі вже не знадобиться.

З нелюдською швидкістю Вальд опинився перед Ельдором. Той навіть не встиг зреагувати — від страху просто заплющив очі.

Писк удару металу об метал знову розітнув вулицю. Та цього разу був ще інший звук.

Ельдор розплющив очі й побачив перед собою спину людини, яку впізнав би серед тисячі.

Перед ним стояв Алдас.

З його спини стирчав кінець меча з добре знайомим гербом — вовк, що стоїть на поваленому ведмеді, а позаду височіє неприступна фортеця.

У куточках очей Ельдора виступили сльози. Він підбіг до Алдаса й схопив його за плечі.

— Чому?.. У тебе ж завжди є план. Навіщо ти це зробив?

Він безсило вдарив кулаками по його плечах.

Алдас лише повернув голову й криво посміхнувся.

— Чим тобі це не план?..

Він різко відкинувся назад, зісковзнувши з меча Вальда, який стояв поряд і беземоційно спостерігав.

Алдас опустився на одне коліно й закашлявся. Кров виступила на губах і закапала на бруківку. Та Ельдор помітив: другою рукою він нишпорить у кишені.

Алдас витягнув невеликий круглий предмет.

— Пам’ятаєш, я казав тобі про хитрість? Зараз покажу на практиці…

Перш ніж Ельдор устиг щось зрозуміти, Алдас кинув предмет на землю. Пролунав глухий вибух.

Вулицю накрила хмара пилу. У вухах задзвеніло, світ похитнувся.