Глава 6. "Крик"

Алдас стояв із задоволеним виразом обличчя й спостерігав, як Ельдор махає кинджалами. Але щось було не так. Неприємне відчуття тиснуло на нього, ніби пара очей уважно стежила збоку.

Почулося:

— Кхм… кхм…

Повернувши голову, Алдас одразу зрозумів усе. Вілл стояв осторонь і дивився на нього незадоволеним поглядом. Щойно їхні очі зустрілися, Вілл підійшов ближче:

— Так, ці кинджали проблемні з точки зору забобонів. Але руда й майстерність, які я вклав у їхнє створення, були дорогими. І справа не тільки в грошах. Я ніколи не думав продавати їх — хотів залишити на тій стіні. Але, як бачиш, на кожен товар знаходиться свій покупець.

Він трохи помовчав і додав:

— Та це не безкоштовно. Давай сюди сто золотих монет. І це ще знижка для знайомого. До того ж я не беру багато за неповноцінну зброю.

Алдас невинно посміхнувся й почав плескати себе по кишенях. Потім перевірив сумку, ретельно переглядаючи кожен куточок. Усмішка стала ще ширшою.

— Ну, знаєш, нелегко заробити такі кошти людині в розшуку. Тим більше, кинджали ж не для мене. Може, хоча б для хлопчини зробиш поблажку? Він молодий, ще заробить. Може, в майбутньому десь прорекламує твою зброю. Дивись далі, ніж на швидку вигоду. Тим більше, це мій учень — він стане легендарним воїном, ти ж знаєш.

Вілл зітхнув.

— Не вселяє довіри… Але ти правий. Тобі я б не повірив, а йому, — Вілл показав пальцем на Ельдора, який уже стояв перед ними, — я чомусь довіряю. Хочеться вірити, що ти своїм навчанням не зіпсуєш цього хлопця. А то я особисто тебе здам ордену. Але знай — це не подарунок. Це кредит. Потім повернете. З відсотками.

— Дуже дякую. Я вас не підведу. Я буду використовувати вашу зброю тільки в правильному руслі, — щиро відповів Ельдор.

Вілл посміхнувся й, підійшовши до скрині, дістав гарні шкіряні піхви з вишитими візерунками та кинув їх Ельдору:

— Тримай. І йдіть звідси, поки я не передумав. У мене й так серце кров’ю обливається.

Алдас махнув рукою та мовчки пішов до виходу. Ельдор тим часом засунув кинджали в піхви, причепив їх на пояс і послідував за ним. Знову темний коридор, обвішаний зброєю, і нарешті вихід. Алдас відкрив двері й зник у темряві вулиці.

Ельдор зупинився на кілька секунд, але все ж вийшов. На вулиці гарно світив місяць, а на небі було багато зірок. Його увагу привернули три зірки, що стояли в ряд.

— Пояс Оріона.

— Що? — спитав Ельдор.

Алдас показав пальцем на три яскраві зірки:

— Так називається це сузір’я. Не знаю чому, але колись я захоплювався небом та зорями.

— А хто був твоїм учителем? Хто навчив тебе всьому?

Алдас продовжував іти:

— У мене не було вчителя. Там, звідки я родом, вважають, що природного таланту достатньо. І не прийнято мати наставників, таких, як ти уявляєш. Можна десь піддивитися стиль бою, але свій шлях ти будуєш сам.

Ельдор підняв брову:

— Ніколи не чув про такі безглузді правила. Так же легко можна померти.

Алдас зітхнув:

— Так найчастіше й помирають. Так відбирають найкмітливіших і найталановитіших. Але це все маячня. Я збираюся тебе навчити. А поки заночуємо в трактирі — візьмемо одну кімнату на ніч.

Дорога до трактиру була недалекою, і невдовзі знову з’явилася знайома вивіска. Зайшовши всередину, Алдас трохи порозмовляв із господарем, а потім попрямував до драбини. Ельдор послідував за ним.

Уночі трактир виглядав пустим і тихим. Дійшовши до своєї кімнати, Алдас вставив ключ у замок, і з тихим клацанням двері відчинилися. Кімната була невеликою: пара скринь та два ліжка — але подорожньому більшого й не потрібно.

Ельдор почувався вимотаним, тому, недовго думаючи, впав на ліжко й одразу занурився в сон.

Ранок приніс біль — ніби щось важке впало на живіт. Розплющивши очі, Ельдор побачив уже зібраного Алдаса з речами. На животі лежала сумка. У вікно пробивалися перші промені сонця.

— Вставай. Нам ще треба зробити кілька справ у місті, перш ніж його залишимо. Ходімо снідати — я попросив господаря приготувати стіл, поки ти спав.

Ще сонний, Ельдор кивнув і неспішно зібрався. Закинувши сумку на плече, пішов униз. Алдас уже наминав другу тарілку.

— І коли він встигає…

Ельдор відсунув стілець і сів. Він уже не терпів почати тренування, але спершу поїв. Опустивши погляд, побачив м’ясо з крупою в мисці. Швидко впоравшись із порцією, він лише дивився, як біля Алдаса росте гора порожніх тарілок.

— І як ти плануєш мене тренувати?

Алдас, не перестаючи їсти з повним ротом, відповів:

— Тобі не вистачає витривалості та вміння користуватися зброєю. Думаю, тобі доведеться багато бігати й тренувати змахи кинджалом — як основу. Далі ти сам зрозумієш, як зручніше використовувати зброю. Так з’являється стиль, який ідеально підходить тобі.

— А чому ти просто не навчиш мене своєму стилю?

Алдас хмикнув:

— Я ж казав: мій стиль я розробив сам для себе. Він зручний мені. Думаю, тобі він не підійде. Можу дати кілька порад, але зараз я їм. Коли я їм — я глухий і німий.

Алдас повністю зосередився на сніданку й лише просив нові порції. Ельдор потягнувся до кинджалів, витягнув їх із піхов і, нахилившись, уважно розглядав. Написи невідомою мовою, схожі на руни, цікавили його, але форма та блискуча сталь не дозволяли відвести погляд.

Поки Ельдор розглядав кинджали, Алдас доїв і сперся на спинку стільця.

— Що найголовніше в битві?

Неочікуване питання загнало Ельдора в глухий кут.

— Досвід?

Алдас подивився на нього з жалем:

— Тоді ти програєш усім своїм противникам, яких зустрінеш.

— Тоді талант? Майстерність?

Алдас мовчки дивився, як Ельдор перераховує варіанти, і зрештою перебив:

— Хитрість — це зброя, яку недооцінюють. Але вона найсмертельніша. Ворог може бути сильним, а ти можеш заманити його в таку ситуацію, де навіть він програє.

Одна риса може компенсувати недоліки в усьому бою. Але хитрість — меч обосічний: якщо на неї занадто покладатися, рано чи пізно вона тебе погубить. На кожну дію є своя протидія.