Глава 5. "Спутники життя"

Ельдор сидів тихо й зовсім не цікавився їжею — задумливо перемішував виделкою вміст миски. Люди гомоніли між собою, кожен за своїм столом. У трактирі стояв густий запах пива та смаженого м’яса.

Алдас уже доїдав третю порцію; по ньому було видно — зупинятися він не мав жодного наміру.

Та раптом із характерним скрипом відчинилися двері. Миттєво весь трактир стих, і всі погляди спрямувалися до входу. Троє чоловіків у чорних обладунках уже крокували до власника закладу.

Алдас, здавалося, зовсім не здивувався, але все ж натягнув шарф вище й відвернувся в інший бік. Дійшовши до стійки, прибулі заговорили з господарем трактира. Здалеку не було чути, про що саме йшла розмова лицарів Ордену, і це лише ще більше нагнітало напругу.

За мить вони розвернулися й рушили просто в напрямку Ельдора.

Дідько… чому саме до мене? Невже не було нікого кращого? — майнула думка.

А вже за секунду перед ним стояв один із лицарів, уважно вивчаючи його обличчя. Він звузив очі, повільно й прискіпливо розглядаючи хлопчину.

— Ти тут сам? — запитав лицар, заглядаючи через плече Ельдора.

Ельдор обернувся в напрямку його погляду й побачив, що стілець, на якому ще хвилину тому сидів Алдас, стояв рівно й охайно, ніби за ним ніхто й не сидів. Усі порожні миски також зникли.

— Т-так… — з кривуватою усмішкою відповів Ельдор. — Я вирішив перекусити наодинці.

Лицар усміхнувся у відповідь. Підсунувши стілець, він без запрошення сів на місце, де раніше був Алдас.

— Я тут посиджу, поки мої друзі замовляють їжу. Не знаю чому, але ти здаєшся мені знайомим, — уважно подивився хлопцеві в очі лицар. — Ми раніше не зустрічалися?

Після короткої паузи його очі розширилися, ніби він щось раптом зрозумів.

— Точно… — прошепотів він. — Ти один із учасників Гросайду? Так чому ж тоді сюди збігаються юнаки зі всієї країни, але я ще не бачив таких, як ти, без наставника, самих у місті… У всіх свої, кхм, особливості, але здається, я не бачив тебе на зібранні.

Думки Ельдора метушилися в голові, роблячи її суцільною кашею. Що таке Гросайд? Яке зібрання? Як відповідати, щоб не видати себе? Та коли настав час, з його рота вийшло лише:

— Т-так, я учасник Гросайду… але я тільки прибув у місто, тому пропустив… ну… зібрання.

— Це місце… це повна діра. Я не розумію, чому саме тут обрали місце проведення, — продовжив лицар. — Але не я вирішую. Можу лише побажати тобі удачі, як і кожному з учасників. Я чув, що цього разу вам підготували щось особливе.

Його слова звучали зловіще, що ще більше підігріло інтерес Ельдора до Гросайду.

— Але мені вже пора, мої знайомі чекають, — промовив лицар, обертаючись назад. — Справді, діра… навіть поїсти нічого.

Він поспішно підійшов до групи й направився до виходу. Щойно двері зачинилися, трактир немов знову вдихнув життя, і все повернулося до норми.

Ельдор одразу обернувся на місце, де мав би сидіти Алдас, але його там не було. Раптом у кутку двері відчинилися, і з них вийшов чоловік із замотаним на лиці шарфом. Він сів на своє місце:

— Фух… після їжі довелося відразу йти в туалет. Мабуть, продукти були не першої свіжості. У тебе все добре, Ельдоре?

— Так… напевно, я сам не впевнений. Він мене запитав, чи я учасник Гросайду. Не знаючи, що відповісти, я просто сказав так, але навіть не знаю, в чому зізнався, і думаю, що це може бути погано. І що таке цей Гросайд?

Алдас дивився з нечитаємим виразом обличчя. Потім його лице наповнилося розумінням, ніби він щось пригадав чи зрозумів, та з рештою відповів:

— Ти учасник Гросайду?

Гучний сміх розійшовся по всьому трактиру.

— Такого жарту я ще не чув.

Всі почали обертатися та дивитися на чоловіка, який сміявся так, що здавалося, не встигав дихати. Згодом, взявши себе в руки, він затих та нагнувся ближче до хлопця:

— Гросайд — це кривавий відбір кращих молодих воїнів. Його проводять ордени разом із сім’ями і збирають юнаків, найчастіше учнів, які навчалися у поважних та досвідчених воїнів, можливо навіть із сімей. Тим, хто виживе, буде нагорода. Я сам не чув, що там зазвичай дають, але знаю точно — щось дуже непогане. Ну і, звичайно, визнання твоїх здібностей.

— Якщо коротко: кривава баня на потіху старим дуракам. Щоб замотивувати юнаків помирати, дають нагороду. Думаю, я пояснив доступно?

— Угу…

Відкинувшись назад, Алдас продовжив:

— У місті багато людей ордену, тож пошук мого знайомого затягнеться. Тому ми переїдемо до села неподалік — там і безпечніше, і ближче до міста… Ну і ще, думаю, навчу тебе захищати себе. По подіям уже зрозуміло, що зволікати не можна, тож радій своїм останнім дням свободи. Скоро ти мене будеш благати закінчити тренування, але вже буде пізно.

Нарешті, закінчивши розмову, Алдас та Ельдор вийшли у місто. Знову вузькі вулички, які були якнайдалі від великих вулиць, але цього разу далеко йти не довелося.

Дійшовши до невеликої будівлі, що знаходилася явно не в найкращій частині міста, вони помітили, що там не було жодних вивісок чи табличок. Лише на дверях металевими кованими літерами було написано: «Ковальня».

Алдас одразу підійшов і голосно почав гатити кулаком по дверях.

— Для чого ми прийшли до коваля? Тобі щось потрібно? Мені здавалося, у тебе є зброя.

Алдас, не припиняючи гримати в двері, повернув голову й відповів:

— У мене є кинджали, і я міняти їх не маю наміру. Але у тебе немає зброї, а навчати тебе з іржавим кинджалом — це нижче мого рівня вчителя, — посміхнувся Алдас.

— Ти сам дав мені цей кинджал!

Двері відчинилися, і звідти вийшов молодий хлопець, який здавався не набагато старшим за самого Ельдора. На його обличчі було явне невдоволення, а в руках він тримав молоток.

— Хто там стукає? Я з першого разу почув! Зараз я комусь молотком по голові настук… 

Алдас?! Я думав, ти вмер.

— Ага, не дочекаєшся, Вілл. Давай скоріше зайдемо всередину, ти ж знаєш мою ситуацію.