Глава 4." З минулого в теперішнє"

Ельдор прокинувся у своєму ліжку, потираючи очі руками. Він поглянув навколо. Кімната на горищі була тісною; лише світло, що пробивалося крізь маленьке віконце, сповіщало про настання ранку.

Підвівшись з ліжка й підійшовши до драбинки, яка вела на кухню, він ще навіть не спускався вниз, а вже вловив знайомий запах грибного бульйону, який готував дідусь.

Ельдор мимоволі посміхнувся й поспішив спуститися. Внизу, як і завжди, дідусь стояв біля печі, підкидаючи нові дрова. Не обертаючись, він окликнув Ельдора. 

— Сідай за стіл, сніданок майже готовий, а потім є робота — доведеться тобі знову йти до лісу.

Ельдор поспішив сісти на своє звичне місце — боком до вікна, звідки відкривався вид на ранкове поселення, яке, здавалося, ще не прокинулося від сну. Чомусь усередині закралося дивне відчуття ностальгії.

Повернувши голову до печі, Ельдор не побачив дідуся. Натомість той уже стояв просто перед ним.

Раптом дідусь різко схопив Ельдора за плечі й почав трясти.

— Прокинься! Ельдор, прокинься!

Усе навколо почало темніти й більше не здавалося знайомим. Їхній з дідусем будиночок був без даху, весь обгорілий, ніби тут нещодавно сталася страшна пожежа.

Ельдор знову перевів погляд на дідуся — і жахнувся.

Перед ним стояло щось обпалене, що лише віддалено нагадувало людину. Тільки дідусів медальйон — вже не такий гарний, як завжди — говорив про особистість того, хто був перед ним.

Ця істота продовжувала трясти його за плечі й безупинно повторювати:

— Прокинься… Прокинься… Прокинься…

Ельдор різко схопився. Перед ним стояв Алдас, тримаючи його за плечі й дивлячись на хлопчину з подивом та запитанням у погляді. Після кількох секунд зорового контакту Алдас посміхнувся, відпустив плечі й уже жартівливо-ображеним тоном сказав:

— Знаєш, а мені подобається твоя реакція, коли ти не в звичному місці й вороги можуть з’явитися будь-якої миті. Але вона трохи невчасна — я навіть втомився, поки приводив тебе до тями.

Нарешті все прояснилося. Ельдор з полегшенням видихнув — це був усього лише сон. Але тривога нікуди не зникла, навпаки — ще міцніше вчепилася в душу й почала роз’їдати її зсередини.

— Та… просто сон наснився. Про дім, про дідуся… Спочатку все було добре, а потім стало таким страшним, обпаленим, і все виглядало таким… ну, реальним.

На диво, Алдас із серйозним обличчям уважно слухав, не виказуючи жодних емоцій. Коли Ельдор закінчив, він посміхнувся й легенько стукнув хлопчину по голові.

— Сни — це не просто розвага під час сну. Це відбиток душі. Те, чого ти боїшся або чого найбільше прагнеш, може прийти до тебе у світі снів. Тому я повторюю і буду повторювати: з твоїм поселенням усе добре. Їм цікавий тільки я. Розоряти твоє село — це марна трата дорогоцінного часу, який значно краще витратити на переслідування мене.

Алдас злегка штовхнув його в плече.

— Тож вище ніс. Нам потрібно вирушати. Сонце вже піднялося, не будемо гаяти часу. Краще збирайся — скоро дійдемо до одного містечка. Там є такий гарний трактир… от там і поснідаємо.

Швидко зібравшись, хлопці знову вирушили в путь. Ліс давно залишився позаду — тепер дорога пролягала між рівнинами й полями, викладена каменем. Час від часу траплялися невеликі села, які чимось нагадували Ельдору його рідне поселення.

За кілька годин на горизонті з’явилося місто.

Подиву хлопця не було меж. Його поселення здавалося великим, але це… це було щось гігантське, майже неосяжне. Поділившись своїми враженнями з Алдасом, Ельдор знову почув лише сміх у відповідь.

Коли вони зайшли до міста, Алдас одразу прикрив обличчя шарфом. Усередині місто нагадувало мурашник: десятки людей кудись поспішали, вулиці перетиналися, кам’яні будинки нависали з усіх боків. Якщо довго вдивлятися в натовп, починала крутитися голова — все зливалося в один великий лабіринт.

Але за останнім поворотом, у кінці вузької вулички, виднілася вивіска:

«Ситий Вілл»

Вже біля входу Ельдор помітив дошку, щільно заклеєну листівками. Придивившись, він зрозумів, що на кожній із них розшукувалися різні злочинці. Але його увагу привернуло не це.

Посеред дошки, на найвиднішому місці, висіла одна листівка.

З неї дивився високий, підтягнутий чоловік років тридцяти — з виглядом людини, яка більше часу провела в дорозі, ніж удома. Світле, трохи розпатлане волосся, коротка щетина, проникливі холодні очі. У поставі — спокій і впевненість досвідченого воїна.

Ельдору не потрібно було читати ім’я, щоб зрозуміти, кого він бачить.

Але він усе ж прочитав.

«Алдас Безродний.

Особливо небезпечний злочинець.

Розшукується живим або мертвим».

Хлопець завмер, немов укопаний. Серце важко вдарилося об груди. Він не міг відірвати погляду від листівки, не міг повірити власним очам.

У цей момент двері трактира рипнули.

Алдас спокійно відчинив їх і зайшов усередину, навіть не озирнувшись.

Ельдор ще кілька секунд переводив погляд з дошки на двері й назад, а потім, зціпивши зуби, рушив слідом.

Штовхнувши двері, хлопчина побачив порожні столи, за якими сиділи лише поодинокі клієнти. Відразу закралася думка, що це якісь головорізи. І щойно Ельдор переступив поріг, усі погляди зупинилися на ньому. Хлопець ковтнув слину й, не зупиняючись, пішов до стійки, біля якої вже стояв Алдас і з кимось гаряче щось обговорював.

Підійшовши ближче, можна було почути, про що йшла мова.

— Ти впевнений, що не бачив його? Ми ж домовлялися, що він дещо передасть мені, — голос Алдаса був напружений.

— Так, так. Його вже, напевно, місяць ніхто в місті не бачив. І скажу тобі навіть більше — я чув, що останнім часом у нього були проблеми… ну, із самоконтролем. Думаю, це якось пов’язано.

Чоловік на мить змовк, кинувши погляд на Ельдора, й додав:

— До речі, а що за хлопчисько з тобою? Як тільки мені доповіли, що ти взяв когось із собою, я спершу не повірив, яка тебе муха вкусила? Ще й чув, що Орден таки наступив тобі на хвіст. Але, як бачу, нікого, щоб його відірвати, вони так і не знайшлися.