Глава 3"Легенди не брешуть"

Ельдор стояв над норою, стискаючи ржавий кинджал.
— Що робити, чорт забирай?
Хлопець приречено видихнув і пішов у бік, куди подався Алдас.
— Мені потрібні відповіді… Що це було, чорт забирай? Що за монстр стояв там, зверху?..
Бурчав собі під ніс, ідучи лісом, хлопчина, але не дозволяв собі розслаблятися. Його очі бігали навколо, вдивляючись вершників або, що ще гірше, чоловіка з великим мечем на ім’я Вальд. Останнього Ельдор боявся найсильніше.
Ельдор здригався від кожного нового звуку — чи то пташка, яка вирішила, що зараз найкращий момент злетіти, чи гілка, що траплялася під ногу й створювала надто гучний хрускіт для своїх розмірів. Але хлопець не зупинявся — він йшов уперед.
У такому темпі минуло півгодини, поки на деревах не почали виднітися подряпини — здавалося, від кігтів ведмедя чи від великого меча. І з кожною сотнею метрів усе більше дерев було понівечено, а деякі — навіть зрубані одним рівним зрізом. Здавалося, ніби тут точилася битва двох армій, а дерева стали лише побічними збитками.
Але очі бачили інше: слідів було занадто мало для армій. Вони тягнулися хаотично, проте складалося враження, що хтось тікав, а хтось наздоганяв.
Продовжуючи йти далі, сліди битви ставали свіжішими та жорстокішими. Здавалося, що сутичка відбулася зовсім нещодавно: дерева лежали зрубані й розкидані, утворюючи невелику галявину з пеньків, а на землі виднілися сліди крові, яка ще не встигла згорнутися.
Пробираючись по тому, що залишилося після битви, здавалося — це не була справа людей. Ельдор мимоволі сповільнив крок.
— Ну не можуть люди так битися, щоб дерева летіли, мов скошена трава… Як мені це не подобається. Я ж знав, що якщо піду за ним, то на мене нашл—
Хлопець задерев’янів, не встигнувши закінчити думку.
На нього на повній швидкості біг той, хто вже надовго закарбувався в його пам’яті — і навіть сподіватися, що з часом це забудеться, було марно.
— А… Алдас?
Не встигнувши зреагувати, Ельдор міг лише дивитися, як його знайомий врізається в нього всім тілом і штовхає в напрямку землі.
Не долітаючи до землі, над його лобом щось пролетіло з такою швидкістю, що важко було сказати, чи це сталося насправді, чи лише здалося. За мить сильний порив вітру вдарив у лице й почав посилюватися з кожною секундою. Десь збоку почувся надзвичайно гучний удар — такий, що у вухах розпочалося ритмічне пискляве дзижчання.
Час ніби сповільнився. Було видно тріски дерев, що розліталися в усі боки, а краєм ока — кілька дерев, які вже валилися до землі.
Глухий біль пронизував усе тіло. Ельдор навіть не помітив, як уже лежав на землі й намагався зрозуміти, що тільки-но сталося. Алдас тим часом уже підіймався на ноги, хапаючи хлопця за руку.
— Біжимо, хлопче, біжимо!
— Якого…
Не маючи часу на роздуми, хлопець з його допомогою підвівся та побіг. Міцна рука тягнула його вперед, не даючи ані секунди на осмислення того, що щойно сталося.
Позаду знову прогримів вибух і повалив дерева, змушуючи ще більше прискорюватися.
У хаосі втечі, не обертаючись, кинув Алдас:
— Я не думав, що я їм настільки насолив, що вони навіть її прислали по мою голову. Ми сьогодні просто в ударі, правда ж, Ельдор?
— Що це таке? Я не розумію! Що в біса тут відбувається?! — роздратованим голосом відповів хлопець.
Знову повернувши в нову сторону, Алдас кинув:
— А на що це схоже? Нас щедро засипають стрілами, та ще й на такій швидкості, що я ледве встигаю міняти напрямок. Але мене читають усе краще з кожною секундою… Довго я так не протримаюся. Потрібно скинути їх зі хвоста.
В останній момент Алдас підняв над головою кинджал.
Бринь! Лязг металу — і вже за секунду збоку пробило землю. Гучний гуркіт рознісся по лісі… але, як виявилося, востаннє.
Минула хвилина… друга… третя — але стріли більше не прилітали.
— Фух… — видихнув Алдас. — Нарешті відстали. Бо я вже думав, що довше не протримаюся.
Алдас упав на спину. Лише тепер Ельдор зрозумів: відбиваючи стрілу, Алдас не встиг ухилитися від неї — він лише відвів удар у бік.
 Ельдор схилився над ним і тривожним голосом заговорив:
— Ти поранений! Потрібно швидко перев’язати рани, щоб зупинити кровотечу. У нас у поселенні якось один хлопчина теж поранився і заніс інфекцію… Потім йому ампутували ногу!
Поки хлопець гомонів, Алдас дивився на нього з комічним виразом обличчя й поклав руку на його голову:
— Усе добре. Я й не такі рани переживав. І, як бачиш, усі кінцівки на місці — без жодних ампутацій. Ноги мені ще потрібні. Але нам треба забиратися звідси.
Ельдор допоміг йому встати, підставив плече й тримав Алдаса у вертикальному положенні.
— Ти ледве стоїш. Ми так далеко не підемо. І… що щойно відбулося? Стріли так швидко не літають. Як це взагалі можливо?
Лише тепер Ельдор почав приходити до тями й повільно переварювати те, що сталося, крокуючи лісом. Відповідь не змусила себе довго чекати.
— Нам і не потрібно далеко йти. Ми майже на місці. Мій кінь має бути он за тим пагорбом, — Алдас зупинився й показав прямо перед собою. — Поїдемо якомога далі, а потім я тобі все розкажу вже в більш сприятливих умовах.
Як і говорилося, кінь стояв за кілька сотень метрів від галявини зрубаних дерев. Здавалося, він прибув зовсім недавно.
Варто було наблизитися, як Алдас одразу почав гладити й хвалити коня. Сцена виглядала так, ніби зустрілися старі друзі. Не довго думаючи, Алдас скочив у сідло та простягнув руку Ельдору.
— Через мене ти втрапив у біду. Виправити цього я вже не зможу, але зроблю все, що в моїх силах. Я пропоную тобі тимчасовий захист — доти, доки він буде потрібен. Я слів на вітер не кидаю. Я — Алдас, гордий воїн честі.
— Якщо ти залишишся тут, твоє поселення опиниться в небезпеці. Нам потрібно якомога швидше покинути ці землі й рухатися далі. Ти не зможеш сам захистити ні себе, ні своїх близьких. Думаю, сьогодні ти це вже побачив.
— Шляху назад немає. Тому не варто боятися чи шкодувати. Треба йти вперед із гордо піднятою головою.
На кілька секунд повисла незручна тиша. Потім пролунало плескання рук — Алдас допоміг хлопцеві видертися на коня.
Ельдор вагався перед тим, як відповісти, але зрештою меланхолійно, проте з надією сказав:
— Я йду з тобою. Ти правий — вибору в мене немає…
Він зробив паузу й додав:
— Але ти винен мені пояснення. Те, що сталося сьогодні… хтось мені, в біса, скаже, що це було?
Алдас спокійно видихнув, потягнув за вуздечку — і кінь рушив. Ялинки замерехтіли, пролітаючи далеко позаду. Попереду вже було видно пурпуровий горизонт, що тягнувся на захід. Осіннє повітря приємно гладило обличчя, коли спереду пролунав голос:
— Це ті, про кого я говорив. Це звіроборці… кхм, кхм…
Алдас зупинився у своїй промові, кілька разів кашлянув і зробив таємничий тон. Ельдору здалося, ніби він знову сидить біля багаття, де збиралися такі ж хлопці, як він, а старші розповідали страшні легенди.
— Усі чули легенди про сильних і талановитих воїнів з особливою зброєю, у якій живе звір і дарує свою силу. Силу й міцність ведмедя, швидкість і зір сапсана… Зброя представляє різних звірів. Але ця сила проклята. І всі знають: своєю смертю ніхто з цих воїнів не помирав. Вона солодка, вона сп’яняє — ти хочеш більше. І саме тут криється прокляття. Чим більше сили — тим важче тримати контроль. Тому кажуть: це вже не люди, а звірі з повадками людей. А якщо втратиш контроль — справі кінець. Ти стаєш монстром, який може тільки вбивати й убивати. Так говорить легенда. Страшна.
Алдас обернувся й уже серйозним тоном додав:
— Тільки це не легенди. Це правда. Сьогодні ти бачив це на власні очі. Є люди, яким дана ця сила, але вони використовують її не так, як потрібно. І це стало нормою. Право сильного. Закон лісу. Хто сильніший — той і правий… Зовсім з розуму посходили. По-справжньому звірі.
— Думаю, ти й сам уже зрозумів: вони йдуть за мною.
Алдас зробив паузу й важко видихнув.
У Ельдора встав клубок у горлі. Легенда, якої він боявся найбільше, виявилася правдою. Але лякало не це. Він уже знав, що почує далі — і саме це тривожило найбільше.
 — Як бачиш, тепер і ти для них ціль. Так, так — можеш мене ненавидіти. Я винен, що ти тепер у небезпеці. Ти навіть маєш право мене ненавидіти. Так, так.
Ельдор знав це в глибині душі. Коли сидів у норі. Ні — навіть раніше, коли тікав від вершників. Вороття не було. Але йому набридло боятися й ховатися. Він почервонів від злості на власну слабкість, міцно стиснув кулаки й перебив Алдаса, сказавши з кривою посмішкою:
— Так, ти наробив мені проблем. Але я не хочу боятися. Не хочу тікати. Я сам обрав свій шлях. Я хочу бути сильним. І прошу — навчи мене бути сильним.
— Коли я побачив твоє вогнище в лісі, я міг сидіти вдома, у безпеці, в теплому ліжку. Але ж ні — треба було піти. Моя цікавість мене й погубила… Ех, шкода — такий хлопець, а світ його втратить…
— Через спілкування з тобою мене прориває на самоіронію. Треба слідкувати за словами, а то ще стану таким пройдисвітом, як ти.
Після кількох жартів і смішків Алдас комічно відповів:
— А ти мені одразу сподобався. Я бачу в тобі іскру. Ти офіційно прийнятий до школи бойових мистецтв майстра Алдаса. Майстром мене називати обов’язково. Слухай мене — і станеш найсильнішим воїном у всьому королівстві. Я тобі гарантую.
— Та ну, я ж просив серйозно. Коли ти вже станеш серйозним? — насупився Ельдор і почав штовхати Алдаса.
— Ай, стій! Я ж поранений! Я ледве живий! Ай, ще ж ампутація! Ой! Я переходжу в контратаку!
Ще довго дорогою виникали перепалки й штурхани. Кінь ніс нових друзів, минаючи ліс, доки вони не виїхали на дорогу.