Глава 2"Кровні звірі"

Перед очима мерехтіли старі ялинки, а лісна стежка простягалась довгою стрічкою. Ельдор біг усією силою, але Алдас все більше віддалявся попереду.
Після, здавалося, вічності сили почали покидати тіло хлопця. Його ноги ставали ватними й тяжкими, а кожен крок коштував титанічних зусиль.
— Чорт! — подумав хлопець. — Як він може бігти так швидко? Сил більше немає… я не можу більше!
З серцем, яке колотилося, мов барабан, і з переривчастим диханням він зупинився та зігнувся, жадібно хапаючи холодне осіннє повітря, від якого починали боліти легені.
— Як можна так швидко бігти? Я не розумію… Він навіть не обернувся, щоб дізнатися, чи я ще позаду. Спершу втягнути мене в такі проблеми, а потім накивати п’ятами! — Ельдор бурмотів собі під ніс із невдоволеним обличчям. — У будь-якому випадку потрібно щось робити, бо інакше мені кінець.
Дозволивши собі десяток секунд слабкості, Ельдор взяв себе в руки й почав шукати місце, де можна сховатися від переслідувачів. Його очі судомно бігали навколо, шукаючи бодай якусь схованку.
Поміж кущів він помітив заглиблення — невелике, але достатнє, щоб сховатися. Не вагаючись, він кинувся туди. Виявилось, що це місце глибше, ніж здавалося з першого погляду.
— Ну що ж, знову я у кущах і знову ховаюсь, — сказав Ельдор, ковзаючи всередину.
Сховавшись, він затамував подих і прислухався. Серце шалено билося, а дихання було важким. Десь далеко лунав тупіт копит — вершники ще не відступили.
Сидячи в норі, Ельдор помітив, що після кожного його подиху з рота виривалася хмарка туманного пару. Нарешті хлопець відчув повітря — воно стало холодним, навіть сильніше, ніж у саму холодну осінню ніч, ніби зараз не осінь, а справжня сувора зима.
Коли він усвідомив, що весь ліс затих, його серце забилося ще швидше. Ні звуку — просто могильна тиша.
Ельдор дійшов висновку, що вершники втратили слід і він у безпеці. Але якесь передчуття, яке він відчував, здавалося, вперше — не шепотіло, не говорило, а просто кричало, що він у смертельній небезпеці.
Він стиснув обома руками ще сильніше ржавий кинджал, який був у його долоні всю дорогу, та направив його в бік тихого, але дуже гнітючого лісу. Затамувавши подих, Ельдор вслухався в тишу лісу ззовні.
Секунди тягнулися, немов вічність. Ельдор утратив відчуття часу — він сконцентрувався на небезпеці й міг відчувати тільки страх і відчай.
Але його очікуванню не судилося тривати вічно, тому що над норою, в якій сховався хлопець, пролунали кроки — тяжкі, впевнені, але водночас елегантно вивірені.
Холод навколо Ельдора став нестерпним, його пальці задерев’яніли. Страх іще більше наповнив Ельдора, коли він почув тяжке дихання ззовні.
Усі його інстинкти ревіли: «Біжи або помри», — але він не міг і поворухнутися. Йому залишалося лише молитися, щоб його не помітили.
Кроки почали повільно наближатися до входу в нору. Залишилось кілька секунд — і Ельдор побачить того, хто був винуватцем його панічного страху. Серце забилося немов скажене, тіло хлопця обмякло від усвідомлення своєї приреченості.
Як раптом тупіт копит донісся десь здалеку. Кроки, що так тиснули на Ельдора, зупинилися. Хлопець був готовий зомліти, як почув невдоволене зітхання.
Вже за кілька секунд кінь прибув, почулося, як вершник зістрибнув на землю, і пролунав стурбований голос:
— Лорд Вальд…
У цьому голосі легко було розпізнати глибоку повагу — і не менший страх.
Після невеликої паузи грубий голос пролунав, ніби вирок судді:
— Ви знову випустили його, так?
Голос вершника, якому довелося відчути всю вагу цих слів, став тоненьким, ніби в найталановитішої співачки з поселення Ельдора. Але хлопцю було не смішно. Він боявся до смерті — як ніколи в житті.
Ніколи раніше з ним такого не було. Він ніби відчував смертельну ауру, яку випромінював так званий «лорд Вальд», і Ельдору навіть стало шкода вершника, якому доводилося витримувати цю гнітючу присутність.     
 — Т-так… Він дуже сприткий, ви ж самі знаєте. А його орієнтація в незнайомій місцевості — на найвищому рівні. Але я вас запевняю: ми взяли його слід і йдемо за ним по п’ятах.
— ТИ ЗНОВУ ВИПУСТИВ ЙОГО У САМИЙ ВІДПОВІДАЛЬНИЙ МОМЕНТ?!
Крик, здавалося, пронісся по всьому лісі й ще довго лунав ехом у голові Ельдора. Сльози з’явилися в кутиках очей хлопця — це було неконтрольовано. Він був у відчаї від своєї безвиході.
Та, на здивування Ельдора, голос вершника не змінився — він і далі лунав зі щирою повагою та страхом:
— Мій лорде, але є й хороші новини. З нашим злочинцем був якийсь хлопець, і він тікав разом із ним. Мені здалося, що востаннє, коли ми бачили… кхм… Алдаса, він був один. Тож можна з упевненістю стверджувати, що той хлопець десь іще ховається неподалік.
Після цих слів повисла могильна тиша. Лише вітер, хитаючи дерева, насмілився її порушити.
— Ви безкорисні шматки лайна, якщо навіть із баластом відпустили цей позор.
Вальд дістав дворучний великий клеймор і вдарив вістрям під собою.
Бабах.
Різко зверху, крізь землю, в напрямку голови Ельдора пронеслося вістря меча. Хлопець не встиг ні злякатися, ні зреагувати — просто дивився, як пилюка розлітається та затуманює всю його схованку.
Але навіть так хлопчина бачив гарно вигравіруваний герб якогось знатного роду, коли той пролітав у лічених міліметрах над його головою.
Нарешті Ельдор усвідомив жахливість того, що трапилося. Він міг померти — і померти не як герой чи поважний воїн, а як хлопчина, який ховався в норі.
Усвідомлення накочувалося на нього, мов морські хвилі на скелю, і з кожною хвилею первісний жах переповнював його тіло та мало не виривався криком відчаю.
— Л-лорде Вальде… Я розумію, що ми не заслуговуємо вашої великої милості, але чи не могли б ви дати нам шанс усе виправити? Ми негайно вирушимо шукати Злочинця та його баласт. Прошу вас, проявіть вашу велику поблажливість.
Вальд стояв непорушно та дивився під ноги — в бік, куди було встромлене вістря його клеймора. Він жадібно вдихав повітря носом і видихав ротом. Його зіниці то розширювалися, то стискалися до маленької крапки.
Пробувши в такому стані кілька секунд, він підняв голову й з байдужим розчаруванням відповів:
— Моє терпіння скінчилося. Я особисто втручаюся й знайду цей позор і баласт за кілька годин.
Вершник з обережним благоговінням у голосі відповів:
— Якщо така ваша воля, лорде… Але що робити нам?
Вальд зневажливо махнув рукою, а другою рукою легко дістав меч і прийнявся обтрушувати його від ґрунту, що на ньому залишився.
Потім востаннє обдарував вершника розчарованим поглядом, розвернувся від співрозмовника, ніби не зацікавлений у продовженні цієї розмови, та почав неспішно йти в бік лісу.
Лезо, яке так швидко вторглося в схованку Ельдора, так само швидко її й покинуло. Але хлопчина встиг добре роздивитися герб: це був щит зі стоячими навпроти один одного ведмедем і вовком та неприступною фортецею позаду.
Ельдор намагався пригадати цей герб за книжками, які були в його поселенні, але нічого не спадало на думку. Лише коли лезо остаточно залишило його самого в схованці, гнітючий жах дещо ослаб, і він повернув контроль над своїм тілом.
З кожним кроком, який відчувався, мов землетрус, по землі Ельдора полишало відчуття відчаю. Воно переростало у дещо більше — у безперечну надію та жагу до життя.
Хлопчина навіть дозволив собі криву посмішку.
— Та сьогодні мені просто везе на неприємності… За що мені це все? — голосом, повним меланхолії, прошепотів хлопчина.
Але голос лорда Вальда, якого Ельдор ще ніколи не бачив віч-на-віч, але вже боявся більше за смерть, знову пролунав — цього разу далі, ніж кілька ударів серця тому:
— Робіть що хочете. Головне — спіймайте хоч когось. А якщо ні… Краще вам більше не потрапляти мені на очі.
Остання фраза звучала майже дружелюбно, але була гіршою за сотню прямих погроз.
 — Т-так, лорде… Ми зробимо все, що в наших силах… і навіть більше.
Після цих слів вершник скочив на коня та на всій швидкості помчав у глибину лісу.
Ельдор уже навіть не чув тупоту копит. Ліс знову ожив: де-не-де заспівали пташки, зашуміли дерева.
Ще з десяток хвилин хлопець лежав непорушно, прислухаючись до знову живого лісу.
— Я… я не можу піти додому. Ці головорізи напевно вже там. Щойно я з’явлюся — мене одразу схоплять.
Нарешті Ельдор наважився вилізти з нори. Дуже обережно він вибрався й почав озиратися — поблизу вже нікого не було.
Лише широченна діра від вістря меча. Тільки тепер Ельдор по-справжньому усвідомив, наскільки великим був меч.
— Мені справді везе… тільки не завжди в хорошому сенсі цього слова, — з самоіронією промовив хлопчина.