Глава 1"Неочікувана зустріч"

 Ранковий туман ще не розсіявся над лісами, коли Ельдор вийшов на пагорб, звідки відкривався вид на його рідне поселення. Стародавні дерева, що охороняли їхній край, приховували дерев’яні хати та маленький кам’яний храм. Краєвид був знайомий, та цього ранку Ельдор відчував зміни.
Його дід часто розповідав, що колись ці ліси були межею між великими державами, де точилися жорстокі війни. Лише сміливці наважувалися заходити вглиб. Ельдор мріяв про пригоди, вірних друзів і легендарні історії, які переповідали вечорами біля вогнища.
Але сьогодні мрії здавалися ближчими, ніж будь-коли. Серед дерев він помітив дивне світло — воно танцювало між гілками, манячи своїм сяйвом. Щось у ньому було незбагненним. Ельдор, не вагаючись, рушив уперед.
Ліс зустрів його напруженим шелестом листя та поривами осіннього вітру. Простір навколо здавався чужим, та хлопець не зупинявся. Щоразу, коли його кроки ставали обережнішими, серце билося швидше — немов щось вело його далі.
Невдовзі перед ним відкрився табір. Біля багаття смажилася оленина, поруч лежали обладунки та два кинджали, а з намету чулися кроки. Ельдор, не наважившись показатися, заховався в кущах.
— Ей! Хто там у кущах? Виходь і бийся як чоловік, а не ховайся! Або я зараз стрілу туди зажену!
Серце Ельдора шалено забилося. Але щось усередині змушувало не тікати. Він підвівся і ступив уперед.
— Не треба стріляти! Я не хочу битися… Вибачте, що вас потурбував, — промовив він, намагаючись говорити спокійно.
Перед ним стояв чоловік зі шрамами й синцями на обличчі. Але той лише засміявся.
— Щось смішне? — здивовано спитав Ельдор.
— Та ти, хлопче! Давно я так не сміявся! Хто ти?
— Я… Ельдор. З поселення неподалік.
— Ну що ж, будемо знайомі, Ельдоре. Я — Алдас. Не стій там, ходи до вогнища. Розкажеш щось цікаве — й поїмо. Одному мені цієї оленини забагато.
Ельдор нерішуче сів біля вогнища.
— Ви справді хотіли пустити стрілу в кущ?
— Може, й пустив би… Якби мав лук і стріли, — посміхнувся Алдас.
— Ви збрехали?
— У бою всі методи згодяться, — підморгнув той.
— Ви — воїн? — запитав Ельдор із захопленням.
— Колись був, — відповів той після паузи.
— Розкажіть мені про світ за лісом! Ви ж там були, правда?
— О, там — гори, що сягають неба. Ріки, що течуть крізь усі землі. Величні міста, сильні армії… і пригоди — на кожному кроці.
Кілька годин пролетіли під час розповідей Алдаса. Ельдор ловив кожне слово.
Та їхню розмову раптом перервав тупіт копит. Обличчя Алдаса змінилося — він миттєво підхопився, схопив два гарні кинджали, накинув броню і поспіхом, щось бурчачи собі під ніс, почав збирати речі.
— Що це? — злякано спитав Ельдор.
— Моє минуле, яке ніяк не може мене відпустити…
— Ви тікатимете? А як же історії про те, що ви воїн честі, який завжди дивиться загрозі прямо у вічі?
— Я не збираюся тікати. Я просто тактично відступаю, — з нерівною посмішкою сказав Алдас.
Він свиснув, і десь з боку озера почувся глухий тупіт. За мить з’явився білий кінь — статний, з блискучим хутром і вичісаною гривою.
— Хлопче, раджу забиратися звідси. Якщо вони побачать нас разом — тобі кінець.
З пагорба з’явилося дев’ять вершників у чорних обладунках.
Ельдор похолов.
— Нам не відірватися… — пробурмотів він.
Алдас із винуватим виразом обличчя заявив:
— Тепер і ти для них ціль. Аби вижити — доведеться битися. Я один тебе не врятую.
Алдас дістав із сумки потертий кинджал і простягнув хлопцю.
Чорт, чому це траплялося саме зі мною?
Я не був готовий до таких подій. Сьогодні мав бути найпростіший день мого життя: я мав піти в ліс по гриби, прогулятися гарним осіннім лісом, а не бути ціллю для головорізів.
З кислим виразом обличчя Ельдор дивився на руку Алдаса, в якій був один іржавий кинджал із зазубринами на лезі.
— Тримай. Він твій. І повір — зараз він потрібен тобі як ніколи.
Алдас кинув кинджал у руки хлопцю. Ельдор невміло, майже пропустивши момент, коли потрібно було ловити, все ж зловив його. Руки, що тремтіли від нервування, стиснули нову зброю обома руками.
 — Але… я не вмію ним користуватися! Я ніколи не бився!
— На полі бою є одне правило: бийся або помри. І, повір мені, перший варіант зараз вигідніший.
Ельдор злякано дивився на зброю. Руки тремтіли.
— Я не буду стояти й дивитися, як мене намагаються вбити. Я буду боротися до кінця…
Не встигнувши закінчити думку, він почув із боку цокіт копит. Піднявши голову, Ельдор побачив, що вершники вже були за якихось два десятки метрів від нього.
— Я бачу в тобі іскру, хлопче. Але це не твоя битва. Біжи!
— Що?!
Та Алдас не чекав відповіді — він схопив Ельдора за руку й потягнув. Вершники вже неслися на них.
— У мене є план. Тобі він не сподобається. Але якщо хочеш жити — слухай мене!
— Що ти робиш?! — закричав Ельдор, коли вони бігли прямо на вершників.
Один із лицарів замахнувся мечем. Алдас різко штовхнув Ельдора вбік, сам упав разом із ним.
Гучний тупіт копит… Хлопець зажмурився. Але — диво — їх не зачепили.
Відкривши
— Ти ледь не вбив нас! — обурено вигукнув Ельдор.
— Потім подякуєш. Біжимо!
Знову схопивши хлопця, Алдас побіг до найближчих кущів, щоб якомога швидше вибігти з галявини та сховатися в густому лісі. На здивування хлопця, його новий знайомий був спокійний, ніби з ним це трапляється щодня. І це ще більше підігріло напруження Ельдора.
У його голові зародилася одна невелика, але роз’їдаюча думка: Алдас — злочинець. Занадто багато фактів на це вказували. Він у бігах, називає себе бувалим і поважним воїном, але його шукають… А можливо, це лише збіг обставин?
Думки Ельдора розплилися, мов желе.
— Тупі, як завжди… Повели кінноту в ліс. Поки розвернуться — ми вже зникнемо!
Фраза вибила Ельдора з думок та повернула у гірку реальність.
— Ти взагалі знаєш, куди ми біжимо?! Де дівся твій кінь?
— Думаєш, я не був готовий до такої зустрічі? Я — Алдас! Не вперше в цьому світі! А щодо коня… Ти що, зовсім забув, як я поклав на нього свої речі та відправив його в біга?
— Що?!
— Ти думав, він потягне мої речі, мене, тебе — і ще в такому темпі, щоб утікати від вершників, які бігли за нами? Ти що, гадаєш, у мене не кінь, а вантажний караван?
Алдас махнув рукою:
— Годі балачок, за мною! — і кинувся в кущі з такою спритністю, що Ельдор лише кліпнув очима.
— Та що за… — пробурмотів хлопець і побіг услід.
Ще ніколи в житті він так не бігав. Гілки били по обличчю, земля вислизала з-під ніг, груди палали від дихання, а десь позаду гулко лунав тупіт копит. Алдас, ніби звір, петляв вузькими стежками, яких Ельдор ніколи не бачив — немов знав цей ліс напам’ять.
— Куди ми біжимо?! Хто ті вершники?! І, чорт забери, хто ти взагалі?! — вигукнув Ельдор, задихаючись.
— Воу-воу, не кричи, я ж не глухий! — озвався Алдас через плече.
— Питання гарні, але момент — не той. Вони нас втратили з поля зору, але це ще не все. Вони — не мисливці, вони глядачі. Для них усе це — розвага.
— Розвага?! — перепитав Ельдор. — То це… просто гра?
— Саме так. Але справжня загроза — Звіроборці. Вони не дивляться. Вони нюхають. Відчувають. Ріжуть.
Алдас різко зупинився, і Ельдор мало не врізався в нього.
— Ай! — вигукнув хлопець, отримавши легкий ляпас по потилиці.
— Що це було?! — обурився він.
— Перевіряю, чи в тебе ще мізки на місці. Слухай уважно: Звіроборці — не просто люди. У них зброя зі звіриною душею. Звірина сутність. Таку не купиш у простого коваля — це річ із кров’ю. І зараз вони вже йдуть за нами.
Очі Ельдора різко розширилися. Він згадав, як дідусь розповідав йому старі легенди про Звіроборців, які мають особливу зброю. Вона допомагає їм використовувати силу якогось звіра, сутність якого прихована в їхній зброї. Ця привілегія зазвичай належала знатним родам і воїнам, які найкраще себе проявили. Тобто зараз проти нього йшов, можливо, справжній монстр у плоті людини.
— І як нам… ну, не вмерти? — тремтячим голосом запитав Ельдор.
— Біжимо. Ми майже на місці.
— Ти хоча б уявляєш, куди біжиш? — пробурмотів Ельдор.
— Хлопче, якби я не знав, куди біжу, — вже б давно в ямі лежав.
Ельдор не встиг відповісти — Алдас знову рвонув уперед. Вітер шепотів між гілками, ліс стискався навколо, і світ уже не здавався тим, що був зранку.