Розділ 2

Розділ 2 – Конкурсові

Харків – Кохання – Берлін (Написано для конкурсу «Рожева Мрія»)

Вірш про кохання, розірване війною і відстанню між Харковом та Берліном, де зв’язок між двома людьми тримається на словах, тиші й надії на повернення додому.

Вони жили в Харкові, де ранок ще дихав теплом, Де трамваї співали під вікнами ніжним дзвоном. Та війна розірвала їх дім на уламки і дим, І їй довелося тікати у світ незнайомий, чужий. У Берліні вулиці тихі, та серце лишилось там, Де він між обстрілами ночі бореться з чорним страхом. Їхні дні рахуються короткими стрічками слів, А мовчання важкішає часом, мов кулі серед полів. Він пише рідко — між вибухом й крохи тиші: «Я живий…» — і ці два слова світять, як вогники в ночі. Вона тримає їх пальцями так, наче це його рука, Бо любов тепер — це терпіти мовчання, що ріже крізь береги часу й сна. Кордони натягнуті болем, мов дріт колючий між світів, Кожен кілометр між ними — межа між життям і лицем страхів. Та її голос у слухавці гріє, як плед у холодні сни, І з ним повертається пам’ять про дім, що чекає весни. Вона прокидається з думкою про Харків, засинає з думкою про нього, Боїться новин і тримає телефон, мов серце живе й тривожне. Їхні почуття натягнуті струною між втратою й вірою, І кожен дзвінок — це подих між бурями, хисткий, але щирий, як небо після дощу. Та війна не зламає того, що в серці давно зросло, Бо кохання вміє пройти крізь кордони, фронти і зло. Вони зустрінуться знову — не в мріях, а в дійсності світлій й живій, І небо над Харковом стане знов тихим, ясним і своїм. Поки ж вона шепоче: «Повертайся…» з надією крізь темряву днів, А він відповідає: «Ти — мій шлях додому. Ти — мій Харків у серці живім».

Чекаю Тебе (Написаний на конкурс від ЮНІСЕФ «Заради миру»)

Я чекаю тебе не на словах —
У вікні, де згасає свіча.
Де тримає мене на ногах
Тиха віра — і ніч не страшна.

Не питаю, коли і чому,
Лиш дивлюся у темінь доріг.
Я навчився чекати в тиші,
Бо любов — це не крик, а оберіг.

Я чекаю тебе, як весни
Чекає зранена земля.
Я чекаю тебе без вини,
Без докору, без “як” і “коли”.
Хай дорога веде крізь вогні —
Я тримаю для тебе світло.
Я чекаю тебе…
І цим — живу.

Я не знаю, що скажеш мені,
Коли тиша зламає свій лід.
Та я знаю: у кожному дні
Ти зі мною — у серці, без слів.

Хай міняються ночі й роки,
Хай вітри обривають сліди —
Я стоятиму тут, як поріг,
Що чекає рідні ноги.

Я чекаю тебе, як весни
Чекає зранена земля.
Я чекаю тебе без вини,
Без докору, без “як” і “коли”.
Хай дорога веде крізь вогні —
Я тримаю для тебе світло.
Я чекаю тебе…
І цим — живу.

Якщо втомишся — просто прийди.
Я мовчатиму.
Я дочекаюсь.

Рубежі міста (Написаний на конкурс «Слово Героїв»)

У місті, де люди ховають погляди,

Де тіні віршів стукають у серце,

Перший батальйон тримає рубежі,

Вогняна стіна височіє в овиді.

Кожен шматок землі — пам’ять про падіння,

І кроки — це танець, без гучних аплодисментів,

В тиші, де радість зникає, як марення,

І шептання ворогів ковзають по щелях.

Солдат — це вогонь у сиву стужу,

Це ручки протягнуті за живою водою,

Це вереск сердець, які спалахують, мов вітри,

Там, де прядуться тіла, ідучи за обрій…

Вони звикли до звуку, що важче свинцю,

В дитинстві — гра з мальованими мріями,

Тепер фарби змішалися з пилом і болем,

Де хата колись була, тепер стіни руїн.

На горизонті — пустка, де мрії палали,

Лише стіни мого міста пам’ятають,

Як хор дівчат співає про вітри в траві,

А я знаю, як важко любити в страху.

Кожна стріла — поезія, що не дотркнешся,

Кожен бій — розмова, де слова стають вошами,

Я кажу вам, браття, колись зберемось,

За обідами, під зорями, на вулицях плоских.

Сонце встає, прокинувшись на пекло,

Влізло у думки, що тягнуться крізь час,

Я думаю про тебе, про ту ніч, про бій,

Про те, як сміх лунає, вражений, як уран.

Сколихнулися серця на справжній дорозі,

Ми знаємо, що мир — це не просто слова,

Це вогонь у душі, здатний змінити світ,

Це знання, що йдемо, закриваючи спини.

Перший батальйон, з осені до зими,

Ми непокоєм вдихаємо кінець,

Нічого наші мрії не зламають,

У полум’ях вічності, в ритмах небес.

Це триває, як ехо, що блукає у віхах,

Як дихання, що застряє у горлі десь,

Ми не самі, кожен з нас – це символ,

Перший батальйон, що силою спасає все.