Розділ 1

Розділ 1 – Вірші = життя

Наша мелодія

Світ не завжди говорить словами — інколи він просто звучить, якщо вміти слухати.
 

У шепоті вітру, у співі ріки,
Живе таємниця єднання велика.
Тече крізь коріння, крізь листя і мох —
Один подих світу, єдиний наш крок.

Гори підносять молитву до хмар,
Птахи — то мелодія вільних узмар.
І кожен промінчик, що падає вниз,
Несе нам тепло, наче вічний каприз.

Ми — діти землі, її дотик і суть,
Куди не підем — до неї ведуть
Дороги думок, стежини сердець,
Де небо й трава мають спільний кінець.

Тож слухай — не вухом, а серцем своїм:
Природа говорить, як друг, не як дим.
У ній — наша правда, у ній — наша мить,
У ній — те, що світлом у кожному спить.

Війна

Є тиша, яка гучніша за вибухи, і пам’ять, що не засинає ніколи.
 

Небо зітхає димом.
Сірі поля мовчать.
Десь у землі — коріння,
А поруч — чужа печать.

Сонце не сходить рівно,
Слухає шум гармат.
Діти малюють мирне,
Хоч знають, що світ — не свят.

Хата стоїть без даху,
Пічка холодна, як сніг.
Тиша гірка, неначе
Пам’ять старих доріг.

Хтось повертає з ночі —
Очі не сплять, не сплять.
Сни не питають, хто винен —
Сни просто знову болять.

І тільки трава росте,
Наче нічого й не сталось.
Встанемо з колін, після війни проклятої.
 

Бетонний ліс

Міста теж можуть бути самотніми — особливо тоді, коли забувають про небо.

Йде хлопець — між плитами, сіро і глухо,
В кишенях — лиш вітер, в навушниках — звук.
Нема тут кав’ярень, нема сміху в слухах —
Лиш стіни, мов в’язні, ростуть навпаки.

Будинки — мов стражі, без вікон і лиця,
Стоять, не пускають ні світла, ні снів.
Це місто — не місто, це зітхання без серця,
Це ліс, де бетон проріс замість трави.

Тротуари мовчать, утомились від кроків,
Світлофори блимають, наче в комі.
Ніхто не сміється — лиш час по краплині
Ковтає години в пустому альбомі.

І хлопець іде, і не знає, чи вийде —
Чи десь за рогом ще небо живе.
Та серце — мов вуглик — ще теплиться тихо…
Можливо, і в лісі ще щось проросте.

Полум’я любові

Справжня любов не кричить — вона світить, навіть коли навколо темно.

Вона сиділа біля вікна й дивилась, як падає сніг. Білий, мов тиша, він вкривав усе довкола — стару лавку, покинуту дорогу, навіть хрест на пагорбі за селом.
Колись тут була метушня — діти, сміх, свята. Тепер — тільки вона і старий годинник, що тихо цокає у кутку.

Її чоловік спав у сусідній кімнаті. Його руки, що колись тримали плуг і будували дім, тепер були слабкі, мов пташині крила. Вона поправила ковдру, пригладила сиве волосся на його чолі й посміхнулася — так, як посміхалася сорок років тому, коли вони вперше пішли до храму разом.

Її любов не була гучною. Вона не вимагала доказів, не міряла днів квітами чи словами. Вона просто була — як вогонь у лампадці перед іконою: тиха, але вічна.

Коли світ зникає у темряві, залишається тільки це світло — любов.
І вона знала: навіть коли серце зупиниться, її вогонь не згасне. Бо той, хто любить по-справжньому, — живе у вічності.

Північні небеса

Деякі міфи не зникають — вони чекають, поки хтось знову згадає.

Під місяцем срібним, де вітер реве,
Де льоди співають у хвилях фйордів,
Там сивий Один на троні сидить —
З оком єдиним, та зору — як море.

Валькірії в хмарах, мов лебеді білі,
Несуть у Вальгаллу душі героїв.
Списом у небі малює він долю,
Тонким, як подих, пером із бурі.

Йґґдрасіль дихає — корінь в тьмі,
Гілки ж торкаються сяйва й грому.
Під ним Нідгегг кусає тінь,
І капає час, мов кров із крони.

Фрейя плаче в перли на західнім вітрі,
Тор б’є в небеса, і світ палає.
А десь на краю, де крига спить,
Вовки вже шепочуть про Рагнарьок.

Та навіть тоді, коли світ погасне,
Коли впаде остання зоря —
Пісня Півночі знов оживе,
У серці тих, хто пам’ятає.

Розмова з собою з майбутнього

Вірш про уявну зустріч із собою, який уже пережив те, чого ти боїшся зараз.

Я уявляю тебе без дзеркал —
без виправдань, без поспіху,
ти стоїш навпроти мене
і дивишся так,
ніби знаєш усі мої помилки наперед.

Я питаю, чи боліло.
Ти посміхаєшся не від радості —
від звички.
Кажеш, що біль не зникає,
він просто вчиться говорити тихіше.

Я хочу запитати,
чи варто було чекати,
чи варто було вірити,
але ти перебиваєш:
ти все одно це зробиш.

Ти кладеш руку мені на плече
і я раптом розумію —
це перший раз,
коли я собі не ворог.

Місто, яке пам’ятає тебе краще, ніж люди

Про місце, що зберігає твою присутність, коли всі забули.

Це місто пам’ятає,
як я вчився бути сміливим
між зупинкою і домом.
Тут асфальт знає мої сумніви,
а під’їзди — мої нічні рішення.

Люди забули, як я сміявся,
і переплутали моє ім’я,
але місто ні.
Воно залишило мені лавку,
де я вперше дозволив собі мовчати.

Ліхтарі досі світять так,
ніби чекають повернення.
Іноді здається,
що якщо зникнуть усі —
місто все одно впізнає мене за кроками.

Любов, яка не сталася — і за це дякую

Про почуття, що не зруйнували, бо не здійснились.

Дякую за те,
що ми не дійшли до кінця.
За те, що не навчилися
ранити одне одного звичкою.