Збірник українських оповідань: «Коли серце говорить»

1. Під дощем на Андріївському узвозі

Київ. Осінь. Дощ стукав у старі дахи, розливався калюжами на бруківці і тихо співав на вікнах кав’ярень. Андріївський узвіз — ніби завмер, але не спав. Це була його стихія — легкий дощ і аромат гарячої кави, що просочувався крізь двері галерей та антикварних крамниць.

Марта не любила парасолі. Вона любила відчувати краплі на шкірі, як нагадування, що вона жива. У старому пальто і з книжкою під пахвою, вона бігла вниз узвозом, коли раптом наткнулася на нього.

— Ой! — Вона спіткнулася й ледве не впала.

— Обережно, — усміхнувся він, тримаючи її за лікоть. — Це Київ, пані. Тут не лише пам’ятники історії, а й слизькі бруківки.

— Дякую… — Марта зніяковіло подивилась на незнайомця. Високий, з наплічником, у в’язці нот у руці. Музикант?

— Я Роман, — сказав він. — І, здається, ми тільки що створили дуже романтичну сцену.

Марта розсміялася. Вперше за довгий час — щиро.

Вони пішли разом. Роман грав у театрі на Подолі, щойно приїхав із гастролей. Вона — редакторка маленького видавництва, яка щойно завершила переклад складного роману. Здавалось би — нічого спільного. Але в той дощовий день їм хотілось лише говорити.

Вони зайшли в маленьку кав’ярню на розі. Гарячий шоколад, запах кориці, вікна в тумані. І погляди, що затримувались довше, ніж потрібно.

— Ти віриш у випадковості? — спитала вона.

— Ні. — Він подивився на її долоню. — Я вірю в те, що хтось вище бачить більше, ніж ми.

Вони зустрічались ще кілька разів. Завжди — на Андріївському. Чай у термосі, розмови до вечора, сміх, дотики. Марта почала писати щоденник — не тому, що треба, а тому, що хотілось запам’ятати кожен момент.

Одного дня він зник.

Телефон мовчав. Сторінка в соцмережах — видалена. Марта ходила узвозом, шукала його тінь у кожному музиканті, кожному акторі, кожному випадковому перехожому.

Минуло два роки.

І от, у той самий день, у той самий дощ, Марта знову була на Андріївському. Без парасолі. Ті самі краплі, та сама волога бруківка. Тільки тепер — вже інша вона.

І коли вона проходила повз знайому кав’ярню — двері відчинилися.

— Пані без парасолі, — пролунав голос. — Київ знову слизький.

Він стояв там. Той самий. Тільки тепер — з царапиною на щоках, і трохи старшими очима.

— Я був у лікарні… потім за кордоном… потім шукав тебе. Але не міг знайти. Навіть у спогадах.

— Ти знайшов мене саме там, де залишив, — прошепотіла вона. — На Андріївському. У дощ.

Він торкнувся її руки. Тепер — не випадково.

А з неба падали краплі — вже теплі, як сльози радості.

2. Листи з минулого

Уляна ніколи не цікавилась минулим. Її дід Степан був мовчазною людиною, що ніколи не розповідав про молодість. Вона знала його як різьбяра, який творив казкові фігури з дерева, що пахли сосною, терпкістю і чомусь — сумом.

Після його смерті залишилась стара хата в Карпатах і майстерня, повна пилу, різців і незавершених ангелів.

Вона приїхала туди самостійно вперше. Хотіла просто прибрати, закрити все — і поїхати назад у Львів. Але серед інструментів знайшла дерев’яну скриньку. Стара, трохи обгоріла. І в ній — листи.

Були їх десятки. Пожовклі, обережно складені, підписані одним і тим самим іменем: "Олена".

Почала читати. Вони датовані 1954—1959 роками. Починалося все з простих рядків:

«Олено, я бачив тебе на празнику біля церкви. Ти тримала в руках маки, і сонце падало тобі на волосся. І я відчув, що мушу тобі щось сказати. Хоч би й мовчки.»

Далі — більше. Він писав їй майже щотижня. Про те, як випилює з дерева фігурки, як думає про неї ночами, як хоче колись побудувати дім із вікнами, що виходять на ліс. Вікна, у яких вона буде стояти.

Листи були щирими, пристрасними, болючими. Але відповідей не було. Жодного листа від Олени.

На самому дні скриньки лежав останній — не на папері, а вигравіруваний на дерев’яній пластинці.

«Я живу, бо пам’ятаю. Але більше писати не буду. Якщо ти колись знайдеш це — знай, я любив. По-справжньому. Навіть без відповіді.»

Уляна сиділа в тиші. Хата ніби дихала спогадами.

Вона подумала, що це була нерозділена любов. Але коли вона відкрила одну з шухляд шафи — знайшла іншу коробку. І в ній — відповіді.

Ті самі листи, але написані рукою жінки. Вони ніколи не були надіслані. В кожному — надія, страх, любов.

«Степане, ти торкнувся мого серця так глибоко, що я не знала, як з цим жити. Я не була вільна, мене хотіли видати заміж. Але я завжди чекала…»

«Якби я могла, я би втекла з тобою. Якби я мала хоч крихту сміливості…»

«Я чула, як ти стукав у двері. Але тоді — не відкрила. Я була слабкою. Прости.»

Останній лист був не датований. Але підписаний:
"Для моєї онуки. Якщо ти читаєш це — значить, все ще не пізно бути сміливою."

Уляна довго сиділа на порозі хати. Її серце билося інакше. Вона згадала того, кого колись відпустила — через страх, зручність, невпевненість.

Вона дістала з рюкзака телефон. Довго тримала його в руці. А потім все ж натисла кнопку.

— Привіт… Це я. Хочеш поговорити?

І, можливо, тепер уже — не запізно.

3. Соняхи для Марти

Коли Тарас повернувся до села після десяти років відсутності, усе здавалося меншим. Хати — нижчими. Вулиці — вужчими. Люди — тихішими. Але поле соняхів за ставком лишилось таким самим. І серце в грудях стислося, щойно він його побачив.

Це було їхнє місце.

Тарас не планував повертатися. Життя у великому місті поглинуло його — робота, гуркіт, постійна гонитва. Але коли помер його батько, він змушений був приїхати. Привезли тіло в село, поховали. Тепер він мав вирішити, що робити з хатою. Продати? Залишити?

І з кимось зустрітися він не збирався. Але вона прийшла сама. Марта.

— Привіт, — її голос не змінився. Той самий м’який, але з ноткою впертості.