Божевілля природи

Окунаючись в темряву свого дома та лай собак, хлопчик відчував, як його серце відчайдушно колотится. Через деякий час та пару ударів лобом об стіну, він стояв біля дверей, набираясь сміливості, щоб відчинити її, але бажання побороло внутрішній страх, і хлопчик переступив поріг. Тихенько пробираючись по шершавій підлозі й оцінюючи востаннє свій план, хлопчик усе ж таки вирішив не боятися й іти до кінця. Усього декілька сажнів від його кімнати до свободи, проте, коли він проходив повз сплячих батька та матір, кожен крок відчувався як випробування, але, незважаючи на тремтячі ноги, він здолав страх, зробив останній крок, котрим опинився перед дверима. Навіть не думаючи взути батькові чоботи, хлопчик вийшов із дому та побіг босоніж.
Він сам не розумів чому, але його завжди тягнуло до природи, а особливо до одного з пагорбів, який був найвищим серед усіх,  маючи на вершині декілька височенних дерев, біля яких завжди росло багато квітів. Чомусь старші ніколи не хотіли відпускати його туди, кажучи, що він ще малий, аби ходити так далеко, хоча самі розповідали, як у своєму дитинстві бігали туди щодня. Таким чином це стало останньою краплиною, через що він вирішив вирушити туди так рано, що небо лише починало червоніти.
Таким чином, в одній сорочці до колін хлопчик підіймався вгору. Хоч уже приходило літо, було доволі прохолодно: трава залишала на ногах росу та лоскотала п’ятки, проте, не звертаючи ні на що уваги, через деякий час він дістався верхівки пагорба й сів навпроти червоного неба. Сонце ще не проголосило про себе но червоно-рожевий горизонт давав натяк, що незабаром настане світанок.
Заглибившись у свої думки, він став чекати. І незабаром сонце показало своє обличчя, розсіюючи білосніжний туман, який зібрався біля озера. Блакитне небо вимальовувало хмарами дивовижні картинки, ніби маючи намір щось розповісти, щось показати цьому хлопчикові. Деякі промені падали на крони дерев, через що защебетали солов’ї, оспівуючи квітучу весну. З піснею птахів прийшов весняний вітер, який, гладячи хлопчика по волоссю, змусив колихатися траву й крони дерев - вони ніби зашепотіли йому на вухо щось просте й водночас далеке, незрозуміле.
Уся природа зібралася, щоб показати всю свою красу лише йому, адже навіть найсильніший, але бойкий півень у селі ще не прокинувся, а найміцніші рибалки досі дрімали у своїх ліжках, і тільки пастухи починали розплющувати очі. Разом з усім цим до хлопчика долинув аромат квітів і трави, який заповнив останні барви цієї простої, хоча й недоступної для нього картини.
Від усіх цих відчуттів на нього нахлинуло стільки емоцій, що він раптово заплакав, бо дитячий мозок не в змозі витримати все те, що він побачив і відчув. Усупереч бажанню хлопчика, через деякий час усе минуло: туман розсіявся, не в змозі подолати сонце, вітер і птахи полетіли кудись далеко-далеко, усе це розбилося, роздробилося, ніби щось крихке впало на землю. Осколки й відлуння природи вп’ялися в хлопчика, залишаючи хоч і красиві, проте глибокі шрами, про які він ніколи не забуде; знову докупи їх не збере - така сутність швидкоплинної краси природи.
- Як красиво… - промовив він, запнувшись від думок, скрикнув: - Ой, точно, треба бігти! Мабуть, уже родичі почали прокидатися, - сказав хлопчик, зовсім не помічаючи, що все давно прокинулося та біля пагорба зібралися пастухи, підіймаючись угору зі скотом.
Тільки-но він зібрався бігти додому, як побачив, що до нього йде батько з похмурим обличчям, тримаючи в руках лозину.
Кінець.