Лагідна декомунізація

Ви часто просиналися від холоду? А від падіння? Лише у спідньому, Микола прокинувся від дзвону каструлі, якій раптом закортіло полежати на кухонному кахлі. Наступною на черзі була кришка, за нею тарілка. Він хотів бодай, вскочити та подивитися на це дійство, але легким помахом руки доєднався до інших, з характерним звуком падіння мішка цементу з другого поверху. Микола почув тишу тупотіння. Він почав повзти по килиму вздовж виходу і зупинився біля брудних, розмазаних багнюкою чобіт, добряче наглитавшись пилу.

– Хто ти?

– Хто я.

– Хто ти, м?

– Степан.

– Стьо-о-опа. Приємно познайомитись. – хапає правицею відповідну ногу та намагається її потрусити.

– Дуже.

– Покажи-но, це у тебе, що, берці від M-Tac? – Микола підсувається ближче та сильніше тисне ногу.

– Дядь, це MilTec.

– А, не впізнав, багатим будеш.

Микола підгинає ноги та підсувається ближче.

– А це що, конкістадори?

– Дядь, це агресори.

– Бачу, гівно. А це що, складний ніж?

– Так

– А сертифікат маєш?

– Ходімо покажу. – Степан робить крок назад, але Микола вже вчепився в одну з ніг.

– Нікуди ти не підеш, ухилянт. – Микола робить кидок кобри та б'є рукою по зворотній частині коліна.

Разом зі Степаном вони складаються на підлозі. Мить і Микола лежить вже знерухомлений.

– Шо ти робиш, п'яна мордо? – дає Миколі ляпаса.

– Ауч

– Шо ауч? – лоскоче його щоку іншою рукою.

– Та за шо?

– За батька

– Ау

– За матір

– Иех

– За неньку Україну

– А-ахг, досить

– Прокинувся?

– Так

– Точно?

– Точно

– Скажи, як мене звуть по батькові?

– Васильович.

– А батька як звати?

– Василь

– А мати як звати?

– Марія

– Яка ще Марія?

– Ауч. Діва Марія

– Хто я по твоєму?

– Владика

– Який ще до біса "владика"?

– Ауч. Все-все. Звати тебе Степан Васильович Злийборода, 2002 року народження, студент 1-го курсу магістратури, Київського Національного Університету ім. Лесі Українки. Факультет відпочинку, спеціальність "Рекреаційна промисловість"

– І шо я по твоєму рекреаціюю?

– Свій анус.

Степан подивився в очі Миколі, згадав, що той має схильність до мазохістських практик та вирішив більше не напружуватися.

– Ти щось жерти будеш?

– А що є?

– Звідки я знаю, ми ж у тебе вдома.

– Справді? – примружився Микола, наче від яскравого світла.

– Ну а де ще?

– Дійсно – Микола відчув на дотик килим яким проходив майже кожен день. – Я десь мав локшину швидкого приготування... Хліб у холодильнику, разом з ковбасою і сиром.

– Бутерброди?

– Деконструйовані

– Добре, що хоч не перероблені – Степан встає та йде на кухню.

– Дякую – Микола продовжив лежати на килимі. Йому була до вподоби його волокниста структура. Він уявляв себе на піску десь посеред Арабатської стріли.

– А де вода? – кричить Степан з кухні.

– Яка? – кричить Микола у відповідь.

– Питна

– А баклажка вже порожня?

– Так

– Мммм... Сходиш?

– Проспонсоруєш?

– У куртці, внутрішня кишеня, там гаманець.

– Я твою куртку не чіпатиму

– Чого?

– Я манав, сам діставай.

– Коли це ти встиг почати поважати приватну власність? – Микола потроху встає та повільно йде до вішака. Він у цей час позіхає.

– Відколи ти до неї дістався.

– А звідки цей сморід? – ніс Миколи пробив легкий запах фекалій.

– З ванни

– А де моя куртка? – Микола обшукав усі види верхнього одягу які містилися на вішаку, але так і не знайшов бажане.

– У ванній – це здивувало Миколу, а особливо посилення запаху від зближення з дверима.

– Матір Василева! – він відкрив двері, жахнувся та моментально їх зачинив. Від зайвих думок відвернув його увагу раптовий потяг до блювання. Микола на реакції застрибнув у сусідні двері з туалетом і проблювався.

– Водички? – Микола жадібно випиває майже повний стакан солоної води.

– Що це за гидота?

– Це Бювет з холодильника. – Микола пішов на другий захід. Степан залишив коло нього пляшку і рушив до автомата з водою.

– Ну і гидота – Микола одним махом випиває ще два стакани й надалі випльовує лише жовч.

За хвилин десять він одягається та йде на кухню до Степана.

– Ти пам'ятаєш що вчора було? – питає Степан, ставить чайник і розкладає локшину по тарілках.

– Хммм... Епізодично

– А що конкретно ти пам'ятаєш?

– Як йшли до бару, як випивали, як виступав, як просив бармена налити, як ми стоїмо на касі у магазині, як сперечаємося з контролеркою метро, як біжимо по ескалатору... більше нічого

– А як ти на пам'ятник ліз, пам'ятаєш?

– Пам'ятник?

– Хах, то ти не пам'ятаєш?

– Не пам'ятаю що?

– О-о-о, дядько, таке не пам'ятати

– Не тягни кота за берці

– Відкрий Дію

– А шо там?

– Ну відкрий

– Шо там може бути, крім нового голосування за пісню на Євробаченні?

– А ти відкрий

– А де мій телефон?

– Тримай

– Дякую. Добре, що у нас тут? Оновлення. Добре, що пишуть у новинах? Ха-х, хтось обмазав пам’ятник Щорсу гівном. Треба буде знайти цю людину і вручити їй медаль “За видатні заслуги перед громадянським суспільством” – Степан від сміху випльовує чай і повністю заляпує ним Миколу. – Степане, вчись тримати свої думки при собі.

– Ха-х, вибач. – Степан протирає все навкруги від чаю – Я вже уявляю, як ти вішаєш цю медаль на свій китель і гордо крокуєш на пари.

– Знаєш, з такою медаллю не соромно і перед Богом стати.

– Побачимо. – Степан кидає ганчірку та продовжує пити чай – А ти вже зайшов у Дію?

– Зараз, зараз. Завантажилося. Ох уж ці новітні технології. Держава у смартфоні. Як гордо. Зикурат у смартфоні. Добре, куди дивитись?