Анестезія

“А що було робити, кругом ні душі”

учасник подій

– Сильно болить?

– Та-а-ак, боляче йти – Петро зупиняється.

– Де ти кажеш болить? – Андрій повертається до нього та придивляється до одежі.

– Тут – притискає руку сильніше до правого підребер'я та переводить нижче.

– Не добре – Андрій крутить головою по сторонах та шукає орієнтир. – Ой не добре.

– Що це може бути?

– Довго воно у тебе болить?

– З початку спуску

– Ой не добре. Ти колись мав проблеми зі шлунком, чи підшлунковою?

– Та ніби ні, може гастрит колись вискакував, ай, але він у мене так не болів, й-ай.

– Рухатися можеш? – звертається до Петра.

– Так, але я ж казав, й-ай, з болем

– Добре, – Андрій підходить до Петра – дивись, – кладе руку на плече – за маршрутом, – та стає напівобертом вказуючи рукою напрямок – найближче поселення там, десь у двох кілометрах звідси.

– Добре

– Отже, ми зробимо так, – повертається тулубом до Петра – ти зараз віддаєш мені свій рюкзак і ми помаленьку йдемо у тому напрямку. На камені не наступай, з коренів не стрибай, у нори не провалюйся. Все зрозумів?

– Так. Так, а що зі мною?

– Я поки не знаю, давай рюкзак.

Клацнув фастекс, Петро знімає свій похідний баул та передає Андрію. Той чіпляє його перед собою та продовжує рух. Петро шкутильгає слідом, час від часу зойкаючи від болю.

З пів години, вони таки дістаються невеликого селища. Петро помітно зблід.

– Агов, є хто? - питає Андрій та після деякої паузи, склавши руки біля рота, кричить – Аго-о-ов, є хто?

– Що ви кричите? - з будинку поряд виходить бабця.

– Вітаю, мене Андрієм звати, а то Петро - вказує на Петра, він махає вільною рукою.

– Галина - напівобертом махнула долонею Петру.

– Раді знайомству. Нам би зв’язатися з містом.

– Містом?

– Так, у вас є телефон, абощо?

– Звісно є, а що ви хочете?

– Розумієте, – Андрій підходить до неї ближче та продовжує вже шепотом – бачите Петра? – вказує на Петра, стара киває – Так ось, йому погано.

– А що з ним? – продовжує шепотом Галина.

– Не важливо.

– Як це не важливо?

– Нам би викликати лікаря.

– Ти скажи спочатку що з ним.

– Це важливо?

– Так – дивиться Андрію прямо в очі.

– Отруївся грибами. - вимовляє він, не відводячи погляду.

– Так у мене цей, є відвар… - Галина вже збиралась піти до хатини.

– Облиште, ніякого відвару - зупинив її Андрій.

– Чому? Він натуральний, на травах м’яти, рома… - почала було бабця.

– Шо ви мені баки забиваєте?

– То ви мені забиваєте! – сварить Андрія. – Живіт у нього болить, то нехай піде до кущів, розумнику. Скільки приходили до мене – все помагало.

– Добре, – притуляється ближче і каже на вухо – я підозрюю у нього запалення апендикса.

– А, апендицит! – голосить стара.

– Апендицит?! – дивується Петро і непритомніє. Андрій кидає рюкзаки та біжить до нього.

– Ах-х. Тільки цього не вистачало. – нахиляється та перевіряє чи дихає Петро – То ви дасте подзвонити чи як? – звертається до Галини.

– Добре, подзвоню я лікареві, тільки він все одно сьогодні не приїде

– Чому ви так думаєте?

– Я знаю – Галина заходить до хати та йде до телефону.

Андрію таки вдається ідентифікувати ознаки життя у Петра і він вирішує затягнути його до хати Галини.

– Вітаю, можете мене з’єднати з Січовим? – каже Галина у телефонний апарат, – Ну, лікарем Голосіївського повіту. Так, це Галина. Так. Добре, чекаю. Вітаю. Доброго здоров’ячка. Потрібна ваша допомога. У мене тут два чоловіки заблукали – дивиться та гукає руками Андрія, він полишає Петра біля дверей та йде до неї – зараз я їм передам слухавку – передає слухавку Андрію. Галина у цей час пішла до Петра.

– Вітаю. Доброго здоров’ячка. Мене звати Андрій. Ми тут проходили біля села – пригортає слухавку до грудей і тихо, але чітко питає Галину – Галино, що це за село?

– Висотне, клич мене Галя – каже Галина і береться тягти Петра глибше до хати, ближче до ліжка.

– Біля Висотного проходили, і, значить, мій друг - Петро, він почав відчувати сильні періодичні болі у животі, точніше у правій його частині, нижній, десь під ребрами. Ні, раніше він на таке не жалівся. Їли, ну, ми зігріли воду, дістали консерви і зварили з того бульйон. Та ні, то була курятина у власному соку. Добре. Цього я не можу зараз запитати. Він знепритомнів. Добре. Завтра? А можна сьогодні? Чому? Але ж, це може бути апендицит! А що тоді? Розумію, але і ви зрозумійте! Якщо це саме те що я думаю, то він до завтра не доживе! Де-де, у довіднику. Так що? Не можете? Зрозумів. Добре, розпитаю місцевих. До побачення. – Андрій понуро поклав слухавку.

– Вдалося? – підходить з-за спини Галина.

– Ні, він сказав, що буде завтра – Андрій почав розтирати лоба руками. – Добре, Галино, ви знаєте когось з місцевих?

– Ти мене ображаєш – зітхає стара.

– Добре, – прибирає руки й встановлює зоровий контакт – Галю, ви знаєте когось, хто мав справу з медициною?

– Звісно ж, Семен, двома хатами далі. – відводить погляд та йде до Петра, Андрій дивиться їй у спину – Чолов’яга ще той, управний з тими усіма шприцями, бинтами. Колись мав освіту, працював у бригаді з минулим лікарем. Зараз на пенсії.

– Добре, то ви можете мене до нього відвести?

– Так, тільки хто буде за ним дивитись? – вказує на Петра, якого приволокла до ліжка.

– Добре, тоді зараз його туди покладемо і підемо

– Дзуськи, я його одного тут не полишу

– Чого?

– А біс його знає що він тут накоїть поки ми будемо селом вештатись.

– Гхм, тоді я піду сам, тільки дорогу вкажіть.

– Може спочатку його вкладемо?

– Добре – Андрій береться за плечі, Галина за ноги, вони підіймають Петра та кладуть на ліжко. Він починає рухатись, на що Андрій протирає його лоба, щось собі запам’ятовує та каже – скоро повернусь.