Надія вбила собаку або детермінізм авторської думки

-Мабуть, завтра можна буде вже подати - втомлено, але водночас з деякою посмішкою вимовив Гліб, кладучи останній лист примірника до купи.

-Тобі не здається цей роман занадто... так би мовити, "прісним"? - з відтінком прикрості спитав Георгій та після паузи додав - Гадаєш, його, все ж таки, візьмуть?

-Візьмуть. Звісно візьмуть. Куди їм подітися? От тільки грошей ми з того багато не заробимо... - його губи вкрилися сумною версією посмішки - отже, після відділку поліції, знову підемо з карикатурою по газетах... "Читач виснажився - низьким та більш офіційним тоном, що явно пародіює редактора, продовжив Гліб - та втрачає інтерес до книжок заснованих на описі буденності". - Засмучено зітхнувши, він повернувся до звичного голосу. - Ось що я вчора почув.

-Трясця його матері. Це він тобі таке ляпнув?

-Та ще й додав, що з нами, то пройде в останнє - з глибокою образою в інтонації вимовив Гліб та голосно сьорбаючи відпив трохи чаю - Ніби ми кожного разу те саме пишемо.

-Покидьок - Георгій зухвало відкидається на стільці та тягне люльку.

-Добре-добре-добре... - каже плескаючи себе по стегнах Гліб - час вечеряти, піду-но я додому, - встає з-за столу та йде до вішака, - знаєш, котлети самі себе не з'їдять. - знімає довжелезне чорне вовняне пальто - Щасти, завтра зустрінемось! - та виходить з кабінету.

-І тобі доброї ночі! - вигукнув він до дверей, але його товариш вже нічого не чув.

Георгій продовжував сидіти та напружено згадувати події надруковані його рукою. Чомусь, йому здавалося, що композиція дійшла свого апогею, а стилістика була схожа на Дікенсову, тому не потребувала додаткових змін. Однак, щодо пригод були питання, особливо до тої, в якій невідому собаку під час прогулянки викрадали на очах головного героя, а він просто, з тремтінням у руках, біг до найближчого таксофону дзвонити поліції. Настільки з одного боку дивною, а з іншого - напруженою, її створили дружні стосунки з місцевим дільничим Мироном, який наполягав на виключній довірі правоохоронним органам у справах особистого та суспільного самозахисту, бо іншої причини для вірності своїй службі він не мав.

Отже, годину по тому, жодна ідея, окрім наміру когось, або, на всяк випадок, щось, придушити, не розвинулась. Георгію остогидло дихати попелом, тому двері знову відчинилися, але зачинилися вже під ключ. Вулицю обтяли сутінки, ліхтарі гуділи, машини пливли повз його очі натомість брите ранком лице лоскотав вітер. Він додому пішов, бо транспортних засобів наполеглива праця не передбачала.

У третьому по черзі провулку, Георгій побачив цуценя біля сміттєвого бака. Таке мале, незграбне, темне, миле створіннячко, з вологими очима. Розчулений та одинокий, він на секунду, між кроками, занурився до своєї уяви, та вже відчував радість від прогулянок, обіймів та пестощів свого майбутнього товариша. Ще трохи й Георгій потискає його маленьку лапку, підіймає за неї та підхоплює задок вільною рукою, а песик і не проти, лише шукає зорового контакту зі своїм новим господарем.

Але, така чарівна мить, з філософської точки зору, не могла тривати довго - ззаду почулося, поки тихе, гарчання. З кожним наступним рухом воно посилювалося, тому обертатися йому не кортіло.

-Лише на мить ми були по справжньому щасливими створіннями... - Георгій причепурив цуценяткові шорстку - Час мені бігти далі... - поклав на те саме місце, ще раз зазирнув у бездонні очі та побіг. Мати об'єкту товариства погналася слідом.

Додому він застрибнув здоровий, але обірваний усюди, куди тільки змогла б дострибнути собака по коліна зростом. Однак, з моральною складовою вийшло гірше, в Георгія залишилося при собі цілком справедливе, але не скомпенсоване бажання когось придушити. Сьогодні, звісно, наостанок розвівши штори, щоб подивитися вслід кривдниці, він вирішив уникнути подальшої ескалації конфлікту з собакою, через непомірну втому, зумовлену кропітким рецензуванням твору, через що, повернувся до переживання фрустрації, колись давно забутого відчуття.

Спав він тяжко, постійно обертаючись та борсаючись в підковдрі. "Вбити" - лунало з під того парусинового содому. Не зрозумілим залишається контекст цих вигуків, але наміри прозоріші за кришталь.

Георгій прокинувся від того, що сонце засвітило йому очі, завадивши дійти історії до логічного кінця. Сон був напрочуд жахливий. Він бажав сатисфакції. Швидко поснідавши, не втрачаючи бойовий дух, Георгій вдягнувся так, щоб йому личила тростина, та обрав ту, яка мала потаємне лезо. Звісно, коли він дійшов, у тому провулку було вже порожньо, ні слідів, ні залишків.

-Як ваші справи, пане? - спитався доволі весело дільничий що вийшов з-за рогу.

-Добре. - Георгій зустрів його наскрізним поглядом та пройшов повз.

-Пишете? - продовжив Мирон трохи стурбовано, намагаючись не відставати від співрозмовника.

-Звісно.

-А повинні були вже написати. - з незрозумілим, але цілком енергійним жестом звернувся Мирон до чортзна-кого.

-Той що? - Георгій вернув голову до співрозмовника та встановив зоровий контакт - Штраф виставите?

-Ха-х, грошей у вас стільки нема, - різко відвернувся з характерним звуком, мабуть, щоб не залишити Георгія глухим на праве вухо - скільки ви мені винні!

-Звісно, ми ж не жеремо державний пайок - огризнувся Георгій та відвів погляд.

-Знову за своє... - Мирон закотив очі - Я взагалі-то життям ризикую, а ви шо?

-А шо ми? - звернувся до громадськості на перехресті.

-Сидите за столами, пишете та курите цілими днями.

-Ще й чай п'ємо - додав Георгій.

-Все одно, - Мирон виокремив вказівного пальця та штрикнув у ребра митця - це не потребує державного пайка.

-Ще і як потребує! Ви взагалі бачили ціни? - енергійно вступив Георгій та почав активно жестикулювати - Ми, як бійці культурного фронту, не в змозі, навіть, придбати собі чай зі Шрі-Ланки! П'ємо кожного дня якийсь бруд з водокачки.

-Мене не цікавить ваша пожухла трава.