Збірка "Життя". Вірш "Кінець? Лише початок.".

(Я – не зло. Я – не добро. І точно я не кінець всього. Я – справедливість. Я – продовження шляху. Справедливе і неминуче, для кожного створіння. І я - новий початок.)

Хурнор, при розмові з Імператором Темної Імперії Андар Ендерілом Лардом після його загибелі.

Сон вічний раптом очі затуманив,

Але при цьому, ясно мислю я.

І перед ними все, чим марив,

Усе моє пронеслося життя.

Всі добрі вчинки і проступки,

Батька й матері любов,

Усмішка й лестощі голубки,

І все повторюється знов і знов.

Та ось душа вже покидає тіло,

У формі новій несподівано проснусь.

Полишув все, що в нім тримало та боліло,

Невпевнено, поволі озирнусь.

Побачу я своїх дітей та внуків

Давніх друзів, всю мою сім’ю, 

Давно померлих прабатьків і духів,

І її, що все чека на душеньку мою.

Вона стоїть, закутана у чорне,

Жахаюче спокійна та сумна.

Записи мої повільно згорне

Розкине руки, наче обійма.

Хоча «чому» я й сам не розумію,

Її всім серцем, всім єством боюсь,

Лиш перед нею безпричинно млію.

І від обіймів різко відсмикнусь.

А Смерть лиш голову похилить, 

Все дивлячись крізь срібну сивину, 

Її обличчя щирі сльози вмиють,

Ніхто не бачив ще її сумну.

Мого страху вона не розуміє, 

А я дивлюсь на неї і тремчу. 

Та душа вернутись в тіло не зуміє,

Тому її лиш сторонюсь й мовчу.

Та квапитися Смерть не хоче. 

Лиш терпеливо все чека мене. 

І чекає ця стара охоче,

Аж раптом рукою раз махне.

І різко час довкола зупинився

Неначе в світі ми залишились одні.

У гнітючій тиші дух мій опинився,

А вона все тихо шепотить мені.

“Нам пора, пора іти. 

Вже більше нічого чекати. 

А що тримає - те ти відпусти, 

І більше нічого мене бояти.

Нікого участь ся не омине, 

Всім провідником у потойбіччя стану.

І хоч усього світу час мине, 

Лиш я одвічною для вас зостанусь” 

Та все тремчу, не можу вгамувати

Перед невідомістю загибелі страху. 

Що буде там бажаю знати, 

Та що постане на новім шляху.

Але вона не скаже ані слова

Про те, що впереді чека мене.

Лиш натякне, що стежка нова, 

І поволі до дверей зверне.

Але я за нею не спішуся.

Ще стільки тут всього болить

Неспішно я довкола озирнуся

І душа моя сильніше защемить. 

“Чому так рано помираєм? 

У чому сутність усього буття? 

Навіщо ми приходим, покидаєм? 

Для чого нам дано життя?

Чому я мучитись повинен, 

Коли прийшов прощання час?

Невже у чомусь таки винен? 

За що Господь карає нас?”

Завмерла Смерть, почувши сі питання, 

Повернулась, знову сіла де була. 

І я не можу стримать здивування, 

Та не здивована питаннями Вона. 

“Се все від кожного уже я чула, 

І кожному я відповідь дала. 

І коли я молодою була,

І коли вже стала я стара. 

Тобі дар смерті Бог-Творець подарив

І солодку Чашу Забуття подав, 

Щоб новий світ безперестанку вабив,

Щоб тягарів минулого не знав. 

І дано тобі життя коротке, 

Щоб цінувать його не забував.

Щоб завжди було солодке,