Збірка "Життя". Вірш "Старість".

(Я не скажу, що старості боюся, 

Але вона наближує фінал. 

Тому із нею я невпинно б’юся,

Щоб відтермінувати смерті карнавал.)

Останній вірш Арнаїла Кадгара - бхаратського письменника часів правління Бога-Імператора Уріги Ендеріла Беліара Ларда  

Ех, як час несеться непомітно. 

Обернувся - а на скронях сивина. 

І діти в світ крокують неупинно, 

Лишилась вдома лиш голубонька твоя. 

І пропав оттой вже звичний гамір, 

Який щодня у вухах дзвонами дзвенів.

І щез із хати той дитячий, милий намір, 

І той вогонь душі, що гаряче жеврів. 

Лиш теплий сум серденько твоє огортає, 

Зітхає тихо поруч твоя дорога, 

Твоє єство кохання смуток відчуває, 

Тяжкою стала ця незвична пустота.

Та далі ми живемо у турботах, 

Невпинно йдуть-минають світлі дні, 

Радієм тиші й дому по суботах, 

І бурчимо як проминають вихідні. 

Та сивина із кожним днем густіє, 

На спину все лягає віковий тягар, 

І світ в очах твоїх тьм’яніє,

Лишаються лише сліди любові й чвар. 

І хоч-не-хоч ти розумієш, 

Що до скінчення іде поволі час, 

І серцем своїм неупинно млієш, 

Все думаєш: “Хто перший піде з нас? 

Моя любов? І я зостанусь

У вирі сірих буднів й горя чорноті? 

Чи егоїстично першим я відправлюсь, 

Й кохання своє я залишу на землі?”

Важка ця дума буде серце твоє краять, 

Та поруч буде твоя вічно молода. 

Ти усміхнешся, щоб її не ранить, 

Але дарма, бо знає все вона. 

Усі твої важкі думки для неї, 

Такі ж прозорі, як гірський струмок-ріка. 

Та усміхнеться мила у своїй манері,

І ляже в руку її тонка рука. 

Пройшли ви разом путь життєвий, 

І будете йти по нім до самого кінця. 

І хоч здається, що він довгий та миттєвий,

Але в думках лиш те, як ішли ви до вінця.

І діти будуть завше приходити, 

Батьківську хату знов своїм теплом заллють,

Будуть просити, щоби їх навчили, 

У річку часу свої душі окунуть. 

І знову стане все таким знайомим, 

Таким теплим, серцю любим та близьким, 

І ти поділишся усім відомим, 

А сам згадаєш, як колись малих пестив. 

І друзі будуть часто приходити, 

Жалітись на платіжки й болячки. 

А час ряди все прагне прорідити, 

Ганяє буйний вітер, щоби погасить свічки. 

Так все рідше чути стук у двері, 

А як і чути - ноги відмовлять йти. 

Останню волю оставляєш на папері,

Ще поки розум здатен символи плести. 

І кожен символ - то є думка про дитину, 

І про дружину не забудеш ти.

У чорнилі - вдячність їм за кожну днину, 

Які забути так боїшся ти. 

Та дарував Господь тобі велике щастя, 

Дожити віку в ясному умі.

Піти самому в церкву, до причастя, 

Почути ласку, сказану тобі. 

І навіть як зачахне смертне тіло, 

Як припне тебе до ліжка тяжість літ, 

Поруч будуть рідні, що би не боліло,

І розум буде, як сталевий моноліт.

Дозволить він усе тобі згадати, 

Про що жалієш, задля чого жив, 

Останню щиру посмішку віддати,

Тим, хто за тобою буде все життя тужив. 

Бо світлий слід у їхньому житті лишив.

19.06.2026, м. Львів