А я все пишу

А я все пишу

Вісімнадцять вже мені,

Та сенсу більше не знаходжу.

Крокую в повній тишині,

Безцільно серед люду собі броджу.

Дитячі мрії змили сірі дні, 

Буденність мороком накрила,

І здавалось, наче я на глибині, 

І душа сама себе закрила.

Не бачу змісту у житті, 

Не вірю я словам людським, куплетам.

Аж щось змінилося в мені.

Вона розлилася памфлетом.

І змінились мої сірі дні.

Барвистими раптово стали.

Здається, наче в глибині

Думок суцвіття пишно розквітали.

О, дивний голос в голові

Що раптово з тиші появився.

Що ж шепочеш ти мені? 

Чому раптово так явився?

Чому пронісся ти як вітер? 

Чому лишив з думками віч-на-віч?

Мій спокій наче куряву ти витер,

Розкидуючи душу навсібіч.

А голос, наче насміхавшись, 

То з вітрами прийде, то піде. 

А на довшу мить оставшись -

Крізь казку дивну поведе.

І на питання всі він відповідь шепоче 

Без перестанку, лиш на самоті.

Розказує усе охоче, 

Та лиш загадками, неясними мені.

І нерозуміння це вбиває, 

Катує серце, душу виверта,

А всередині спрага наростає, 

Та лиш до чого - я тоді не зна.

Але прийшло із часом розуміння, 

Що не було в словах тих жодних загадок. 

А лиш картини, сповнені цвітіння,

І мереживо із безлічі доріг-гілок.

А слово голосу то є пророче,

Хоча звучить як мариво у сні.

Малює ним невпинно та охоче.

Картини світлі, давні та чудні.

Картини, що устами важко описати, 

І буквами не легше зобразить, 

Ох, як же ж тяжко все те відчувати, 

Що не зумієш жодним чином відтворить.

Та все ж направив голос мою руку, 

Заставив взятись до чарівного пера,

Прирік мене, проклятий, на одвічну муку. 

І думка лініями на папір лягла.

Проте, змінилась мука ся натхненням, 

І насолоду вже отримує душа, 

І голос вже здається одкровенням, 

І все єство наспівує рядки вірша, 

“Що мені не говоріть, 

Творить світи я не спинюся.

Для мене цінна кожна мить,

Коли у роздумах над словом б’юся. 

Коли примарні обриси легенд

Постають на сторінках, в картинах

Коли малюю новий хеппі енд

Й ріку Хвилясту, сковану у зимах”

Пройшли роки, думки не зупинились. 

І на сторінках моїх уже віки.

Герої злодієм змінились,

А дріада все плете свої вінки.

А я творю, та все буденність огортає,

У плині часу потьм’янішали герби,

І голос в голові все затихає, 

І ось, сторінки усе пусті, й пусті.

Не йдуть легенди в мої думи,

Не лягають рівними рядками на папір.

Де три вершини, славою окуті? 

Де величний місяць, сяйво зір?

Де той острів, на якім почався 

Цей нелегкий та цікавий шлях? 

Невже привиду буденності піддався? 

Чи раптом він втонув у сірості морях? 

Я вже здаватися збирався. 

В думках лунало “відпущу”,

Та всім серцем світу я віддався,

Котрий з любов’ю щирою рощу.

Не відступлю, хоч більше сили вже не маю, 

Писатиму до скінчення віків

І хоч сторінки часто вириваю,