Збірка "Життя". Вірш "Прощання".

(Усі колись будемо ми прощатись, 

І усміхнемся в той останній раз.

І щирі сльози будуть проливатись.

Прощальне слово скаже кожен з нас)

Слова Урлана до Ендеріла

Колись помремо, кожен знає це,

Та кожному свій термін дав прожити

Той, що створив у світі все.

Господь, що може чудо породити.

Він нам життя коротке дарував,

Пройде, як іскра в темряві печери.

Для того, щоби кожен цінував, 

Бо все скінчиться, дами й сери.

І щойно прийде смертний час, 

Як Смерть сама постукає у двері.

Запрошення не просить в нас,

Бо робить все в своїй манері.

Як у свій дім Вона повільно увійде,

Косу коло порогу лишить,

Присутнім ввічливо кивне,

Сама ж присяде, де старенькій личить.

У руки твій життєвий шлях візьме, 

Візьметься пильно розглядати, 

Всміхнеться і колись всплакне,

Та не верне тобі щасливі дати. 

Усі сторінки плавно прогорне,

Дату смерті на листах залишить,

В свої обійми лагідно прийме,

І привітає, як провідникові личить.

А щоби люди потім не жаліли

Дарує кожному короткий час, 

Прощатись з рідними, близькими

І щоби відпустили вони нас.

І ось Її обіймів холод відчуваю,

А потім – далеке те тепло,

І в серці глибоко я знаю,

Що не проснусь, хоч що би не було.

І не скажу, що смерті не боюся,

Та й неминучість усвідомив я.

Та все ж невпинно з нею б’юся,

Бо поруч вся моя сім’я.

Та все борюсь, очей не закриваю.

Поблизу друзі, вся моя рідня,

Солені сльози гірко проливають.

Та вже мій час, це відчуваю я.

Не хочу з ними я прощатись.

Не хочу споглядать з небес.

З онуками бажаю гратись,

І в ігри грати з друзями, чи без.

Побачити весь світ, природу,

Пройти стежки, що заросли,

Проторувати новий шлях-дорогу,

Побачити яскраві, неймовірні сни.

Ай, як мало часу я проводив

З дітьми, що зайняті завжди.

Так мало жив, бо не було нагоди

І всюди чув слова «іди» та «жди». 

Усе життя провів в очікуванні-русі, 

Та при кінці я озирнувсь назад

І зрозумів, на стартовій я й досі смузі. 

Все що робив – ходив вперед-назад.

Чи може я нікуди і не мчався? 

Можливо, що усе своє життя

Лише дарма на місці я топтався?

Даремно згаяв дане Ним буття?

Ні, просто часу мало дали,

Життєвий шлях – це вічний марафон.

І якщо би люди усвідомили це, знали,

Не гаяли б його на фон.

І я жалію, і жаліти буду,

Кожну що зосталасть мені мить,

Що все потратив лиш на купку бруду, 

А не на тих, що будуть сльози по мні лить.

І ось, відчув я знов сонливість,

І тихий шепіт пролунав: «Іди. 

Ти все зробив, що мав можливість.

Ми відпускаємо тебе. Іди»

І подивився на дітей очима,

Сповненими любові й сліз.

По голові погладив сина

І внука, що на руки ліз.

Поцілував сестру у щічку,

Доньку до серця приложив.

Ах, хотів би я прожить ще нічку,

Та одне я тільки попросив.

«Не забувайте, любі мої діти