Збірка "Життя". Вірш "Прощання".

(Усі колись будемо ми прощатись,

І усміхнемся в той останній раз.

І щирі сльози будуть проливатись.

Прощальне слово скаже кожен з нас)

Слова Урлана до Ендеріла

Колись помремо, кожен знає це,

Та кожному свій термін дав прожити

Той, що створив у світі все.

Господь, що може чудо породити.

Він нам життя коротке дарував,

Пройде, як іскра в темряві печери.

Для того, щоби кожен цінував,

Бо все скінчиться, дами й сери.

І щойно прийде смертний час,

Як Смерть сама постукає у двері.

Запрошення не просить в нас,

Бо робить все в своїй манері.

Як в дім Вона повільно увійде,

Косу коло порогу лишить,

Присутнім ввічливо кивне,

Сама ж присяде, де їй личить.

У руки твій життєвий шлях візьме,

Візьметься пильно розглядати,

Всміхнеться і колись всплакне,

Та не верне тобі щасливі дати.

Усі сторінки плавно прогорне,

Дату смерті на листах залишить,

В свої обійми лагідно прийме,

І привітає, як провідникові личить.

І щоби, люди, потім не жаліли

Дарує кожному короткий час,

Прощатись з рідними, близькими

І щоби відпустили вони нас.

І ось Її обіймів холод відчуваю,

А потім – далеке те тепло,

І в серці глибоко я знаю,

Що не проснусь, хоч що би не було.

Та все борюсь, очей не закриваю.

Поблизу друзі, вся моя рідня,

Солені сльози гірко проливають.

Та вже мій час, це відчуваю я.

І не скажу, що смерті не боюся,

Хоч неминучість усвідомив я,

Та з нею все невпинно б’юся,

Бо поруч вся моя сім’я.

Не хочу з ними я прощатись.

Не хочу споглядать з небес.

З онуками бажаю гратись,

І в ігри грати з друзями, чи без.

Побачити весь світ, природу,

Пройти стежки, що заросли,

Проторувати новий шлях-дорогу,

Побачити яскраві, неймовірні сни.

Ай, як мало часу я проводив

З дітьми, що зайняті завжди.

Так мало жив, бо не було нагоди

І всюди чув слова «іди» та «жди».

Усе життя провів в очікуванні-русі,

Та при кінці я озирнувсь назад

І зрозумів, на стартовій я й досі смузі.

Все що робив – ходив вперед-назад.

Чи може я нікуди і не мчався?

Можливо, що усе своє життя

Лише дарма на місці я топтався?

Даремно згаяв дане Ним буття?

Ні, просто часу мало дали,

Життєвий шлях – це вічний марафон.

І якщо би люди усвідомили це, знали,

Не гаяли б його на фон.

І ось, відчув я знов сонливість,

І тихий шепіт пролунав: «Іди.

Ти все зробив, що мав можливість.

Ми відпускаємо тебе. Іди»

І подився на дітей очима,

Сповненими любові й сліз.

По голові погладив сина

І внука, що на руки ліз.

Поцілував сестру у щічку,

Доньку до серця приложив.