Зустріч

Вона ішла повільною ходою,

Вона ішла по вулиці одна.

І сніг від сонця вже ставав водою –

Весні вже поступалася зима.

Та все ж, на землю падали сніжинки.

І в білу ковдру куталась вона.

По небі вітер проганяв хмаринки,

Вона ж ішла по вулиці одна.

Ішла собі, не бачачи нікого,

Не помічаючи нічого навкруги.

Не помічаючи нічого, окрім нього…

І літо, і заквітчані луги.

І вдвох вони, а навкруги лиш квіти.

І жайворонок в небі проліта.

І вдвох вони… а біля них вже діти –

Ось так, за мить, промчалися літа.

Вона ішла… Куди? – сама не знала,

Лише думки роїлись в голові.

Не думала, що стріне, не гадала

Знайоме тіло, очі голубі

І сильні руки, і широкі груди…

Любила, та не знала, що буде.

Ідуть повз неї незнайомі люди.

Навколо вітер голосно гуде.

А він ішов, летів, немов на крилах.

Її шукав, але знайти не міг.

Лише зима тужливо голосила,

На землю падав вже останній сніг.

І грався з ними березень мінливий,

Притрушуючи снігом їхній слід.

А він ішов, закоханий, щасливий.

І в воду перетворювався лід.

Її зустрів, побачив ще здалека.

Став час і зупинилися літа.

І серце із грудей, як той лелека.

Від радості й тривоги виліта.

Вона ішла, прекрасна, мов лілея,

Волосся її вітер розвіва.

Струнка й вродлива, як казкова фея,

Тендітна, наче мавка лісова.

Сніжинки опустилися на вії,

А інші – впали на її вуста.

І від тепла розтанули, як мрії,

Позаду потяга залишились міста.

Він підійшов і обійняв за плечі.

Вуста зімкнулись, стрілися, злились...

На землю опускався тихий вечір.

І люди йшли, минаючи, кудись.

16-17.03.2003