Збірка віршів "Інтерлюдії"
Сцена I. Інтерлюдія 6: Вона бачила війну
Вона тримає міцно за лапу
Старого, потертого в іграх ведмедя.
На стінах підвалу танцюють тіні
Від спалахів світла, що небо шматує.
В її оченятах немає вже сліз,
Там висхли озера, лишилась пустеля.
Вона не питає, куди зникнув ліс,
І чом замість сонця — потрощена стеля.
Ведмідь мовчки слухає стогони сталі,
З гудзиком-оком, зашитим нашвидку.
Він бачив, як рушились їхні деталі,
Він бачив, як час обривав тонку нитку.
А дівчинка думає: де ж той творець,
Що вигадав світ із піску і любові?
Чому в цих дорослих так мало сердець,
І так багато заліза у слові?
Навіщо будуються цілі міста,
Якщо їх так просто стирають у попіл?
Питання дитини — бездонна пустота,
Що б'ється об стіни у чорному окопі.
Вона притискає ведмедя до грудей,
Ховаючись в тишу під гуркіт сирени.
Маленький свідок падіння людей,
Що стала дорослою посеред сцени.
Відредаговано: 09.03.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
