Розділ 70

                                                       Незнайомець
Не знаю ні віку твого, ані імені.
Та все, що тається в душі
не ясно мені.
Колір твоїх очей — суцільне зілля ворожіння.
І де б мені знайти
такого на служіння?
Ох, як тяжко!
Закохалась в незнайомця.
Де край, мій любий?
Де ж мук моїх убивця?
                                                  Струмок з небес
Спадають краплі водянистого листа.
Летить струмок з небес,
ніби відповідь проста.
І сховано там море п'янощів людських:
і любов, і злість, і навіть
жало сумнівів простих.
Сльози ті, гіркі, що проливає
їх завидная дівчина.
А сльози хлопця — визнають свою провину.
Голоси крикливих, теперішніх істот,
що люблять знов і знов.
А часом і сліди, що
покидають ніжний храм.
Ноги по них повзуть — побиті, на показ усім нам.
Навіть ту, швидкоплинну радість,
що вкриває покривалом мрій.
Не варто всій їй довіряти — спокусливий цей змій.
Якась частина краплини забирає
і ховає в себе: і ці обійми рідних,
і горіч сумних.
Мабуть, дощ і є для них.
                                                Зозуля
Кувала нам лісна зозуля.
Накувала нам смерті долю.
Смерті нашого фонтанного кохання.
Згасло світло, що жевріло задля нас.
Обговоримо це все
без заядливих прикрас.
Не вберегли ті почуття,
які ніби ми відчували.
Так боляче і смішно одразу:
ми разом ночували.
І ті жаркі ночі, від яких
розтанув би айсберг.
Всередині нас тоді
вибухав власний феєрверк.
Чому кохання — це річ така зла?
Та зозуля смерть нам накувала.